Маріо П’юзо - Хрещений батько

– Дякую, – сказав Майкл, – я трошки побуду з ним, гаразд?

Вона всміхнулася йому.

– Але тільки трошки, а потім вам усе ж доведеться піти. Бачте, такий порядок.

Майкл повернувся в батькову палату. Взяв слухавку телефонного апарата, що стояв коло ліжка, і попросив телефоністку лікарні з’єднати його з будинком на Лонг-Біч; назвав помер телефону в наріжному кабінеті. Відповів Сонні. Майкл прошепотів:

– Сонні, я в лікарні. Прийшов пізно. Слухай, Сонні, тут уже нікого немає. Нікогісінько. Ні людей Тессіо, ні детективів біля дверей. Старого ніхто не охороняє.

Його голос дрижав.

Сонні довго мовчав, тоді відповів глухим схвильованим голосом:

– Те, про що ти говориш, діло рук Солоццо.

– Я теж так думаю, – сказав Майкл. – Але як він спромігся привести поліцію, щоб випровадити всіх із лікарні? Що сталося з людьми Тессіо? Невже те стерво Солоццо також прибрало до рук і нью-йоркський департамент поліції?

– Не нервуйся, хлопче, – заспокійливо сказав Сонні. – Нам знову поталанило, що ти прийшов у лікарню так пізно. Будь у палаті старого. Замкнися зсередини. Я пришлю через п’ятнадцять хвилин людей, зараз тільки передзвоню. І тримайся, хлопче, і не панікуй, гаразд?

– Я не панікуватиму, – відповів Майкл. Уперше після замаху він відчув, що в ньому закипає люта, холодна ненависть до батькових ворогів.

Поклавши слухавку, він натиснув кнопку, щоб викликати сестру. Майкл вирішив діяти на власний розсуд, знехтувавши вказівками Сонні.

– Не лякайтеся, – сказав він сестрі, коли та прийшла, – але нам треба негайно перенести батькове ліжко в інше місце. В іншу палату або на інший поверх. Ви зумієте від’єднати ці шланги, щоб перекотити ліжко?

– Та що ви? На це треба мати дозвіл лікаря, – відрубала сестра.

Майкл заговорив дуже швидко:

– Ви читали про мого батька в газетах? Ви бачите, тепер його ніхто не охороняє. Мене тільки-но повідомили, що якісь люди прийдуть у лікарню, аби добити його. Будь ласка, повірте мені й допоможіть.

Коли хотів, Майкл міг переконати кого завгодно. Сестра заметушилася:

– Трубки від’єднувати не треба. Можна котити підставку разом із ліжком.

– У вас є порожня палата? – прошепотів Майкл.

– У кінці коридору, – відповіла сестра.

Усе зробили дуже швидко і вправно, буквально за хвилину, потім Майкл наказав сестрі:

– Побудьте з ним, поки не прийде допомога. Якщо вийдете на своє місце за столиком, вас можуть побити.

Цієї миті із ліжка почувся батьків голос, хрипкий, але сповнений сили:

– Майкле, це ти? Що сталося?

Майкл нахилився над ліжком і взяв батька за руку.

– Це я, Майкл, не бійся. Слухай, тату, лежи тихо, надто як тебе хтось кликатиме. Якісь люди хочуть убити тебе, розумієш? Але я тут, нічого не бійся.

Дон Корлеоне, не усвідомлюючи повністю, що сталося з ним напередодні, і долаючи немилосердний біль, ледь усміхнувся меншому синові, немов бажаючи сказати: «Чом я маю зараз боятися? Якісь чужинці намагалися убити мене весь час, відколи мені минуло дванадцять років», – хоч вимовити ці слова було йому вже несила.

Ця невелика приватна лікарня мала лише один вихід. Майкл виглянув у вікно вниз, на вулицю. З напівкруглого двора сходи вели на вулицю, де не було жодної машини. Будь-хто, що прямував у лікарню, міг увійти лише цим входом. Майкл розумів, що часу в нього обмаль; тому швидко збіг по сходах з п’ятого поверху до входу в лікарню і вийшов широкими дверима на ґанок. Збоку виднівся дворик для машин швидкої допомоги, але й там не було жодного автомобіля.

Ставши на тротуарі коло лікарні, Майкл запалив сигарету. Розстебнув пальто, підійшов ближче до ліхтаря, щоб його легше могли пізнати. Від Дев’ятої авеню кудись поспішав молодик із пакунком під пахвою. Коли перехожий у солдатському мундирі увійшов під світло ліхтаря, Майкл відзначив, що обличчя цього чорночубого хлопця йому знайоме, але ніяк не міг пригадати, хто ж він такий. Проте молодик, зупинившись перед ним, простягнув руку і заговорив із дуже відчутним італійським акцентом:

– Доне Майкле, ви пам’ятаєте мене? Я Енцо, помічник пекаря Назоріне, його зять. Ваш батько врятував мені життя, бо добився урядового дозволу, щоб я залишився в Америці.

Майкл стис простягнену руку. Тепер він упізнав молодика.

– Я прийшов, щоб засвідчити свою повагу вашому батькові. Мене пропустять у лікарню так пізно?

Майкл усміхнувся і похитав головою:

– Ні, але все одно спасибі. Я скажу донові, що ти приходив.