Маріо П’юзо - Хрещений батько

Вулицею прогуркотів автомобіль; Майкл одразу насторожився й сказав Енцо:

– Швидше йди звідси геть. Бо як почнеться катавасія, ще матимеш мороку з поліцією.

Він побачив переляк на обличчі молодого італійця. Сутичка з поліцією для хлопця могла скінчитися висланням до Італії або відмовою в американському громадянстві. Але молодик не зрушив із місця. Він прошепотів по-італійському:

– Якщо буде клопіт, я залишуся допомагати. Я повинен зробити це для Хрещеного Батька.

Слова Енцо зворушили Майкла. Він хотів ще раз потурити хлопця, потім подумав: а чом би йому й не залишитися? Двоє перед лікарнею налякають будь-кого з кодла Солоццо, присланого зробити чорне діло. А одного навряд хто злякається. Він дав Енцо сигарету й припалив її. Вони стояли вдвох під ліхтарем у холоді грудневої ночі. Жовті шибки лікарні, розітнуті надвоє зеленими різдвяними прикрасами, світили згори на них. Коли майже докурили сигарети, з Дев’ятої авеню на Тридцяту вулицю завернув довгастий чорний автомобіль і покотив до них понад самим тротуаром. Майкл пильно вдивлявся в обличчя людей у машині; його проймав мимовільний дрож. Машина пригальмувала, майже зупинилася, а потім швидко проїхала вперед. Певно, його упізнали. Майкл подав Енцо другу сигарету, помітив, що руки в пекаря тремтять, і здивовано відзначив, що його власні руки зовсім не трусяться.

Їхній перекур тривав не більше десяти хвилин, несподівано нічне повітря різонула поліційна сирена. Патрульна машина зі скреготом розвернулася з Дев’ятої авеню і різко зупинилася перед лікарнею. Ще дві машини з полісменами під’їхали слідом за першою. Вхід у двір лікарні миттю заповнили детективи й полісмени у формі. Майкл зітхнув із полегкістю – «Молодчага Сонні, вчасно все влаштував» – і ступив їм назустріч.

Двоє здоровезних міцних полісменів схопили його за руки, а третій обшукав. Огрядний капітан поліції, із золотим шнурком на кашкеті, піднявся по сходах. Його люди ввічливо розступилися перед ним. Капітан був дужий на вигляд чолов’яга, незважаючи на черево й сиве волосся, що вибивалося з-під кашкета. Обличчя в нього було червоним, мов біфштекс. Він підійшов до Майкла і грізно гаркнув:

– А я думав, що позамикав усіх ваших макаронних бандюг. Хто ти такий і якого біса тут муляєш очі?

Один із полісменів, що стояли коло Майкла, доповів:

– Капітане, при ньому нічого немає, він чистий.

Майкл не відповідав. Він повільно розглядав цього капітана поліції, холодно вивчав його фізіономію й голубі, металічного блиску очі. Детектив у цивільному пояснив:

– Це Майкл Корлеоне, донів син.

Майкл спокійно запитав:

– Що трапилося з детективами, які мали охороняти мого батька? Хто зняв їх із цього поста?

Капітан поліції мало не сказився від люті:

– Ах ти ж бандюго недороблений! Яке твоє собаче діло, що ти берешся мені вказувати, що робити? Я їх зняв. Хай ваші гангстери переріжуться між собою усі до одного – мені начхати. Як на мене, я б і пальцем не ворухнув, щоб стерегти тут життя твого старого. Забирайся звідси до бісової матері! Щоб і духу твого не було на цій вулиці! І не подумай потикатися до лікарні в неприйомний час, фраєре ти задрипаний!

Майкл все ще уважно вивчав його. Він не образився на те, що говорив капітан. Мозок Майклів гарячково працював. Чи могло так статися, що в першій машині, яка проїжджала вулицею, сидів Солоццо і пізнав Майкла перед лікарнею? Чи міг Солоццо потім зателефонувати цьому капітанові й сказати: «Як це люди Корлеоне могли залишитися біля лікарні, коли я тобі заплатив, щоб ти їх зняв звідси?» Чи не було все це заздалегідь ретельно розплановане, як сказав Сонні? Усе збігалося. Не втрачаючи самовладання, він сказав капітанові:

– Я не відійду від лікарні, поки ви не поставите до палати батька охорону.

Капітан і не збирався відповідати. Він наказав детективові, що стояв коло нього:

– Філе, вдягни наручники на цього фраєра.

Детектив завагався:

– Цей хлопець чистий, капітане. Він фронтовий герой і ніколи не був замішаний у рекеті. Газети здіймуть ґвалт.

Капітан накинувся на детектива, почервонівши від люті:

– Сто чортів, – заревів він, – я кому сказав – узяти його!

Майкл, думаючи так само чітко, без злості, промовив із удаваним обуренням:

– Капітане, скільки Турок заплатив вам, щоб порішити мого батька?

Капітан обернувся до нього:

– Тримайте його, – наказав він двом дужим полісменам. Майкл відчув, що йому, як лещатами, придавили руку до тіла, і побачив здоровенний капітанів кулак, що летів по дузі до його обличчя. Він сахнувся вбік, але кулак вже врізався у вилицю. У голові неначе вибухла граната. Рот наповнився кров’ю з дрібними кісточками – як він здогадався, його зубами. Чув, як набрякає ліва щока, ніби її накачують повітрям. Ноги стали мов ватяні, і Майкл напевне впав би, коли б його не притримували двоє полісменів. Але він був при пам’яті. Детектив у цивільному став перед ним, щоб не дати капітанові вдарити вдруге, і скрикнув: