Маріо П’юзо - Хрещений батько

– Він обіцяв мені щось значне. Може, саме про це й хоче переговорити. У всякому разі він натякнув саме на таку можливість.

Карло не знав, що на сьогоднішній вечір призначено зустріч із Барціні.

Конні перепитала зацікавлено:

– Це правда, Карло?

Карло заспокійливо кивнув.

Лише коли від’їхала перша машина, вийшов Майкл, щоб попрощатися з Кей і зі своїми двома синами. Карло також підійшов і побажав Кей щасливої подорожі й доброго відпочинку. Нарешті й другий лімузин від’їхав через ворота.

– Вибач, що затримав тебе тут, Карло. Але це забере не більше двох днів, – сказав Майкл.

– Будь ласка, скільки завгодно, – поспішно відповів Карло.

– От і добре, – сказав Майкл. – Будь коло телефона, я тебе покличу, коли ти будеш мені потрібний. У мене є ще деякі справи, гаразд?

– Гаразд, гаразд, Майку, – відповів Карло. А тоді пішов до себе додому, подзвонив коханці, яку таємно тримав у Вестбері, і пообіцяв, що сьогодні ввечері спробує приїхати до неї. А потім витяг пляшку житнього віскі й став чекати. Чекати довелося досить довго. Десь після полудня у ворота почали заїжджати машини. Карло бачив, як з однієї вийшов Клеменца, а трохи пізніше з другої Тессіо. Обох охоронець провів до будинку Майкла. За кілька годин Клеменца вийшов, а Тессіо не з’являвся.

Карло пішов на подвір’я подихати свіжим повітрям, хвилин на десять, не більше. Він знав в обличчя усіх охоронців, які несли службу в маєтку, навіть приятелював із декотрими. Думав поплескати язиком з ким-небудь, щоб згаяти час. Але, на його подив, серед сьогоднішніх охоронців не було жодного знайомого обличчя. Усі незнайомі. А ще дивніше – коло брами стояв Рокко Лампоне, а Карло знав, що Рокко має надто високе становище в «родині», щоб виконувати таке холуйське доручення, хіба трапилося щось справді надзвичайне.

Рокко всміхнувся по-дружньому й привітався. Карло насторожився. Рокко сказав:

– Ого, а я думав, що ти збирався на відпочинок разом із доном.

– Майк хоче, щоб я затримався на пару днів. Має для мене якісь справи, – стенув плечима Карло.

– Он воно що, – зітхнув Рокко Лампоне. – Мені сказав те саме. А потім звелів стовбичити при воротах. Що ж, чорт візьми, він бос і все тут. – У його голосі відчувалася трохи презирлива нотка; мовляв, Майклові ще далеко до свого батька.

Карло проігнорував ту нотку.

– Майкл знає, що робить, – відказав він.

Рокко прийняв цю відсіч мовчки. Карло попрощався й пішов у дім. Щось діється, але Рокко не знав, що саме.

Майкл стояв біля вікна у своїй вітальні й дивився, як Карло тиняється по маєтку. Хейген подав йому чарку міцного коньяку. Майкл вдячно всміхнувся й трохи надпив. Позад нього Хейген лагідно нагадав:

– Майку, тобі потрібно рухатися, вже час.

– От якби не так скоро, – зітхнув Майкл, – якби старий протяг трохи довше.

– Усе буде гаразд, – заспокоїв Хейген. – Якщо я не наплутав, то й ніхто не наплутає. Ти все чудово облагодив.

Майкл відвернувся від вікна.

– Багато що спланував ще старий. Я й гадки не мав, який він проникливий. Але здогадуюся, що ти це знав.

– Другого такого, як він, немає, – притакнув Хейген. – Але все задумано чудово. Просто незрівнянно. Ти теж будеш непоганий.

– Побачимо, що вийде. Тессіо й Клеменца вже в маєтку? – спитав Майкл.

Хейген підтвердив.

Майкл допив коньяк.

– Пришли до мене Клеменцу. Я сам проінструктую його. А Тессіо взагалі не хочу бачити. Просто перекажи йому, що я за півгодини буду готовий піти з ним для зустрічі з Барціні. А вже потім люди Клеменци займуться ним.

Хейген спитав байдужим голосом:

– Ніяк не можна залишити Тессіо на цім світі?

– Ніяк, – відповів Майкл.

На півночі штату, у місті Буффало, невеличка піцерія на бічній вулиці ледь встигала обслуговувати клієнтів. А коли пройшла обідня пора й настав відносний спокій, продавець прибрав із віконця круглу бляшану тацю, на якій лежало кілька шматків піци, і поставив її на полицю над великою цегляною піччю. Тоді зазирнув у піч, де випікалася нова піца – великий корж, притрушений сиром і присмачений томатною пастою. Сир ще не взявся пухирцями. Продавець знову повернувся до прилавка-вікна, що дозволяв йому обслуговувати людей на вулиці. Біля вікна стояв кремезний молодик. Він замовив:

– Скибку піци.

Продавець поклав на дерев’яну лопату один із охололих шматків і вправно вкинув у піч розігрівати. Клієнт, замість чекати на вулиці, вирішив зайти досередини й обслужитися там. Піцерія була вже порожня. Продавець витяг із печі гарячу скибку й поклав на паперову тарілочку. Але клієнт, не збираючись розплачуватися, пильно дивився на нього.