Маріо П’юзо - Хрещений батько

Джоні пройшов у кімнату зі скляними стінами, що виходили у внутрішній дворик. Тут стояло піаніно. Співаючи з джазовою групою, він любив поблазнювати біля піаніно, просто задля сміху, отож він міг вибрати пісеньку в псевдосеренадному стилі. Він сів за інструмент і повправлявся під супровід піаніно, дуже обережно, фактично промугикував, не співаючи кілька слів. Він і не помітив, як у кімнаті з’явилася Тіна, вона зробила для нього коктейль і присіла поруч біля піаніно. Він зіграв кілька мелодій, і вона мугикала разом із ним. Потім він залишив її біля інструмента, а сам пішов прийняти душ. У душі він заспівав, майже зречитативив, короткий пасаж. Потім вдягнувся і зійшов униз. Тіна і досі сиділа в самоті, Ніно чи все ще порався зі своєю дівчиною, чи вже наливався віскі.

Джоні знову сів за піаніно, а Тіна вийшла помилуватися басейном. Він затягнув одну зі своїх колишніх пісень. У горлі не пекло. Звуки виходили дещо приглушені, але у відповідному тембрі. Він дивився на піаніно. Тіна все ще була надворі за зачиненими скляними дверима і не могла його чути, з якихось причин йому не хотілося, щоб хтось чув його. Він знову завів давнішню серенаду, свою улюблену. Він співав на повний голос, немовби перед ним були слухачі, брав найскладніші колінця, чекаючи на звичний пекучий біль у горлянці, але його не було. Він дослухався до свого голосу, який звучав дещо незвично, але подобався йому. Він був густішим, це був чоловічий голос, не хлопчачий, а соковитий, подумалося йому, густий і соковитий. Він закінчив пісню, розслабляючись, і сидів за піаніно, обмірковуючи свій спів.

– Непогано, старий, – почувся голос Ніно, – зовсім непогано.

Джоні круто розвернувся. Ніно сам стояв у прочинених дверях. Його дівчини з ним не було. Джоні зітхнув із полегшенням. Його не бентежило, що його вправи почув Ніно.

– Так, – сказав Джоні, – давай спекаємося цих шмаркачок. Спровадимо їх додому.

– Спроваджуй сам, – сказав Ніно, – вони славні пацанки, не хочу їх ображати. До того ж я щойно вдовольнив мою двічі. І як то буде, якщо я відшию її, навіть не пригостивши вечерею?

– Дідько з ними, – подумав Джоні. – Хай дівчата собі слухають, навіть якщо він і звучить паскудно.

Він подзвонив знайомому керівникові джаз-оркестру з Палм-Спрінгс і попросив прислати мандоліну для Ніно. Музикант заперечував: «Послухай, таж ніхто у Каліфорнії не грає на мандоліні». Джоні гаркнув: «Кажу тобі: добудь!»

У будинку було повно платівок і обладнання для звукозапису. Джоні посадив дівчат за записувальну апаратуру.

Після вечері Джоні допався до праці. Він велів Ніно акомпанувати на мандоліні й проспівав всі пісні зі свого колишнього репертуару, співав на повний голос, не оберігаючись. З горлом усе було в ажурі, він передчував, що може співати завжди. Протягом місяців, коли не вдавалося співати, він часто думав про свої пісні, мріяв про те, як би він співав їх зараз, на відміну від свого юнацького виконання. У голові Джоні проспівував пісні зі складнішими варіаціями. А тепер здійснював усі ті свої задуми. Інколи у живому виконанні щось не вдавалося, те, що звучало добре подумки, не звучало у виконанні на повний голос. На повний голос, подумалося йому. Тепер він уже не дослухався до свого голосу, а зосередився на виконанні. Він не завжди попадав у такт із музикою, але то дрібниці, просто ще не допрацьовано. У його голові був закладений метроном, який ніколи не підводив. Просто йому трохи бракує практики.

Нарешті він наспівався і замовк. Тіна підійшла до нього з осяйними очима і нагородила його довжелезним поцілунком.

– Тепер я знаю, чого моя мама не пропустила жодного твого фільму, – сказала вона. Її слова прозвучали б недоречністю будь-коли, але не зараз. Джоні й Ніно весело розсміялись.

Вони перемотали запис, і тепер Джоні мав змогу прослухати себе. Його голос змінився, змінився таки добряче, але, поза всяким сумнівом, він і надалі залишався голосом Джоні Фонтане. Він став значно багатшим і густішим, як Джоні вже відзначив раніше, щось свідчило в ньому, що це співає чоловік, а не юнак. У голосі було більше справжнього почуття, більше характерності. А з технічного боку все звучало набагато краще, ніж будь-що зі співаного ним раніше. Це була справжня майстерність. І якщо він міг співати так добре тепер, коли був не у формі, як хтозна-що, як же добре він співатиме, коли знову буде у формі? Джоні усміхнувся до Ніно:

– Чи воно й справді таке гарне, як мені здається?

Ніно замислено подивився на його щасливу мармизу.