Жорж Сіменон - Тюрма

— Не відчиняй! Зараз вийду!

В кутку, покладений на чотири дерев'яні обрубки, горбився пружинний матрац, вкритий марокканським килимом. Він правив господарю водночас і за диван, і за ліжко. Ален штовхнув другі двері. Вони вели до невеличкої туалетної кімнати.

Ален причинив двері й опинився віч-на-віч із Буром. Той зблід, як мрець.

Бур оглянувся на двері, наче лагодився тікати.

— Сідай. Не бійся. Я тобі нічого лихого не зроблю.

Чому вчора ввечері йому здавалось, що цей візит такий потрібний? Бачити жалюгідного, на смерть переляканого Бура не завдавало йому найменшої втіхи. Так само, як і бачити диван, на якому по черзі валялися Мур-мур та Бебі.

— Клянусь вам, патроне…

— Я мав бажання подивитися на тебе, і все. Либонь, ти маєш рацію, що не глядиш за собою. Мабуть, є такі жінки, яким це подобається.

Він закурив сигарету, підійшов до вікна і глянув на подвір'я, заставлене дюжиною тачок. Певно, це було одне з останніх паризьких подвір'їв, де замість машин стояли тачки.

— Ти ждеш кого-небудь?

— Має прийти натурщиця.

Ален вдивлявся в Бура. Так розглядають яку-небудь тварину. Бачиш, як вона дихає, як споглядає тебе лякливими очима, розтуляє тремтячі губи, а під носом у неї проступає піт.

— Чи не маєш бажання сфотографувати мене?

Це вже не входило до програми. Думка, що випадково зайшла в голову.

— Портрет?

— А чому й ні?

Бур підвівся, нетвердими кроками підійшов до одного з юпітерів й увімкнув його. Потім рушив до апарата на штативі, що стояв у кутку. І коли повертався спиною, помітно було, що чекав пострілу або удару в спину.

Ален не ворушився.

— Анфас?

— Як хочеш.

Бур навів апарат. Пальці у нього тремтіли.

— А Мур-мур ти знімав?

— Ні, клянусь вам!

— Що за звичка клястися з першого-ліпшого приводу? Сказав «ні» — і досить. І жодного разу не закортіло зняти її в себе на дивані?

— Ні.

— А Адрієну?

— Адрієна сама попросила.

— І ти її знімав?

— Атож.

— Плівка збереглася?

— Ні. Вона її знищила. Хотіла тільки подивитись.

— У тебе є віскі?

— Лишилося трохи вина.

Ален ще раз пильно глянув на Бура.

— Прощавай.

Чого він чекав від цієї зустрічі? Чого побоювався так помічник комісара? Все обійшлося. Щиро кажучи, у всій цій історії Бур нічого не важив. Відіграв лише випадкову роль.

Де ж машина? Ален шукав її на вулиці, потім пригадав, що покинув на площі Бурс.

Тепер він мав час. Треба тільки знайти кілька приємних барів. Переважно тих, де його не знають. Розмовляти з людьми не хотілося.

Найважче було щоразу відшукувати нову стоянку для машини. Ален їхав вулицею Фобур-Монмартр, але на площу Кліші повертати не хотів. Ось він опинився на площі Мадлен. Якийсь бар з дівчатами, що чекали на клієнтів. Та дівчата його теж не цікавили.

— Подвійне віскі!

Красуні підморгували йому, а він дивився на них, як недавно на Бура, наче то були риби або кролики.

— Ще скляночку, старий!

Нелегко знайти. бар, де його не знають. Він спробував щастя на бульварі Осман. Якийсь новий бар.

— Подвійне!

— «Джонні Уокер»?

Як повільно діє алкоголь! І віскі не має смаку.

— Чи хоч починаю я скидатися на п'яного?

— Ні, мосьє.

Вірно. Ален пересвідчився в цьому, глянувши на себе в дзеркало. Глибина залу поринула в напівтемряві. Якась парочка сиділа на диванчику, тримаючись за руки.

Треба думати, кохання все ж існує! Ален знизав плечима і мало не забув заплатити.

А він виявився таки йолопом. Цілком гідним дурнуватих статей у журналі «Ти».

— Подвійне, бармене!

— Мартіні, мосьє?

— Віскі!

Це було десь за Бурбонським палацом, недалеко від особняка зятя. Чи насмілиться Бланше після всього, що сталося, заглянути собі в душу при денному світлі?

— Налийте-но ще скляночку!

Бармен глянув на нього, перш ніж налити.

— Не бійтеся, я звик.

— Всі так кажуть, мосьє.

Ален спорожнив склянку і пішов до дверей з підкресленим виглядом власної гідності. В машині насилу запалив сигарету.

«Ти йому потрібний, Алене».

Слова матері. Здавалось, він чує їх, бачить тьмяний погляд очей жінки, що ніколи не знала радощів. Та й батько їх знав не більше.

Чого потребує від нього Патрик? Вони ж нічого не важать для сина, ні він, ні вона.

Патрик набагато краще почуває себе з «маммі», як він зве мадемуазель Жак.

Патрик дістане в спадщину багато грошей. Мільйони читачів і читачок зробили Алена багатим.

Несправедливо! Його батько цілісінький вік, день у день, працював від світання до смеркання, щоб заробити на прожиток, а вів, Ален, за склянкою віскі в кабаре, жартуючи з приятелями, знайшов золоту жилу.