Жорж Сіменон - Тюрма

Рівні доріжки. Прямі, наче ниткою протягнуті.

Садівник і Патрик рвали боби, коли хлопчик помітив батька. Він метнувся до нього, вибрався на руки.

— Як рано ти приїхав! А де мама?

І шукав її очима.

— Мама затрималася в Парижі.

— Вона не приїде завтра?

— Навряд. У неї багато роботи.

Патрик не дуже засмутився. Фердінанд скинув свого старого капелюха, і його лисий череп заблискотів на сонці.

— З благополучним приїздом, мосьє Алене.

— А мама не приїхала, Фердінанде, у неї багато роботи. Ти не забув, що обіцяв зробити мені лук?

Город був як малюнок у книжці. І будинок теж.

— Патрику! Ходімо, час снідати!

— Дзвін ще ж не дзвонив.

Бо у них навіть дзвін був поряд із кухнею, і Лулу, дружина Фердінанда, дзвонила в нього, кличучи до столу.

— Драстуйте, Лулу!

Від неї пахло кроликами, цибулею, духмяними травами.

— Добридень, мосьє Алене!

Вона тільки уважно глянула на нього.

— Мама не приїде, — оголосив Патрик.

На кого він. був схожий? Очі як у матері, темні, то жваві, то задумані. Нижня частина обличчя — його, Алена.

У Лулу був великий, що випинався під фартухом, живіт, товсті ноги, на маківці тоненький вузлик сивого волосся.

— Сніданок поспіє за кілька хвилин. Їстимете філе з оселедця? Я приготувала його на прохання Патрика.

Та Ален, певно, не дочув. Він пройшов до вітальні. Тут у старовинній шафі трикутної форми стояли пляшки й чарки. Ален налив собі віскі, а Патрик з цікавістю споглядав, як він п'є.

— Смачно?

— Ні.

— Смачніше за лимонад?

— Ні.

— То нащо ж ти п'єш?

— Тому що всі дорослі п'ють. У дорослих не завжди добереш, чому вони роблять так чи інакше.

Погляд, кинутий на нього мадемуазель Жак, попередив, що треба вибирати слова.

— А гості завтра приїдуть?

— Ні, синку, не приїдуть.

— Ніхто?

— Так.

— О, тоді ми цілісінький день гратимемося з тобою?

— Мене теж не буде.

— Ти їдеш? Коли?

— Скоро.

— Чому?

А й справді, чому?

Економка теж була здивована. Покоївка, що спускалася сходами, запитала:

— Внести валізи, мосьє?

— Ні, Ольго.

Закалатав дзвін. Влетіла оса. Він навіть забув, що на світі є оси.

Обідати сіли втрьох, у їдальні.

— Ти не хочеш філе, тату?

— Зараз візьму. Пробач.

— Що тобі? У тебе такий стомлений вигляд.

— Я багато працював.

Це була правда: роботи було багато. Тієї, яку людина проробляє тільки раз у житті: занурення в своє «я». Він здер із себе оболонку, здер усе, так що аж кров виступила. Проте їв і посміхався до сина.

— Маммі, можна мені налити в воду крапельку вина?

— Завтра. Ти ж знаєш — вино буває тільки по неділях.

— Але ж завтра не буде тата.

Мадемуазель Жак глянула на Алена і налила в склянку Патрика трохи вина.

Сніданок тягся нескінченно. Долинало щебетання пташок. Іноді в кімнату залітали мухи, кружляли над столом і стрімко неслись у відчинене вікно, назустріч сонцю.

— Каву подати до вітальні?

Вітальня, або хол. Ален пішов туди, сів у крісло, оббите коричневою шкірою. Капот «ягуара» пікся на сонці, але не було сили підвестись та поставити машину в інше місце.

— Піду подивлюся, чи поснідав уже Фердінанд. Він обіцяв мені зробити лук.

Мадемуазель Жак вагалась — іти їй чи залишитися.

— У вас будуть якісь розпорядження, мосьє Алене?

Він довго думав.

— Ні, мабуть, ніяких.

— Дозвольте мені поглянути, що там робить Патрик?

Ален допив каву, піднявся сходами й обійшов усі кімнати другого поверху. Стеля низька, грубі селянські меблі, та загалом усе виглядало привітно й просто.

Штучна простота. Щоб приголомшити гостей, запрошуваних на вихідний. Як журнал «Ти» з його інтимно-вкрадливим тоном.

Як…

Даремно! Занадто пізно! А може, занадто рано. Він одчинив двері в спальню й оглянув без хвилювання.

Спускаючись вниз, помітив Патрика в товаристві садівника, що майстрував йому лук. Недалечко стояла мадемуазель Жак.

Навіщо гаятись? Ален підійшов до них, схилився над Патриком і поцілував його.

— А на тому тижні ти приїдеш з мамою?

— Напевно.

Лук зараз цікавив Патрика більше, ніж батько. Ален мовчки потиснув руку мадемуазель Жак.

— Ви вже їдете, мосьє Алене?

— Справи, Фердінанде.

— Вам нічого не потрібно? Може, візьмете в Париж трохи фруктів?

— Ні, спасибі.

Ален пішов попрощатися з Лулу, яка співчутливо заторохтіла і піднесла до очей кінчик фартуха.

— Хто б міг подумати, мосьє Алене! Така жінка…

Яка? Він одійшов од Лулу, так і не дізнавшись про це.