Жорж Сіменон - Тюрма

Пити не відчував потреби. І коли зупинився біля незнайомого бару поблизу застави Дофіне, то лиш для того, щоб не одразу міняти свої звички. Він дивився на людей, що пили довкола, й запитував себе: невже у них ті ж самі болячки, що й в нього?

Ні. З ним трапилося щось надзвичайне. Але, загалом, люди схожі одне на одного.

У декотрих, як і в нього, очі спрямовано в порожнечу. Що вони бачать там? Що шукають?

— Здається, я вас знаю, — прошепотів біля нього якийсь товстун з буряковим обличчям, як у людини, що добряче випила.

— Напевно, що ні, — сухо відповів Ален.

Він визначив на сьогодні лінію поведінки і був ще здатний дотримуватися її.

Самотньо повечеряв у незнайомому ресторані на авеню Терн.

Не був голодний, проте з'їв спочатку тарілку супу, потім смажену сосиску з картоплею. Хазяїн спостерігав за ним здалеку. Повезло, що на фотографії, вміщеній в газеті, він мало був схожий на себе.

Люди хмурили брови, затримувались, щоб кинути на нього пильний погляд, та потім знизували плечима, вважаючи, що помилились.

Ален увійшов до кіно на Єлісейських Полях: білетерша провела його в зал. Він не спитав назви фільму, проте упізнав американських акторів, хоч за дією зовсім не стежив.

Здійснюючи свій план, він гаяв час, годину за годиною. Пізніше повернувся додому, піднявся в ліфті, відімкнув ключем двері.

Увімкнув світло. На таці були приготовані пляшка, склянка й сифон з содовою.

Ален сів у крісло, налив віскі й відчув себе таким далеким від людей, як ніколи. Коли зазнав невдачі на іспитах на ступінь бакалавра, то відчував щось подібне. Пригадав, як стояв на балконі на площі Кліші й дивився униз, де починалося нічне життя. Чи знали оті чорні цяточки, що чекає на них попереду? Його раптом потягло в кімнату, щоб спробувати написати поему. Та перемогло природне почуття гумору. Він шукав вихід із становища, проте нічого не міг знайти.

Скільки разів у дитинстві, а пізніше — в юнацькі роки — його запитували: «Ким ти хочеш стати?»!

Наче це від нього залежало! Ще замолоду йому здавалось, що майбутнє залежить од випадку, зустрічі, почутої фрази. Одне тільки знав твердо: шмагати його не будуть. Він не піде, як батько, прямим коридором, де тільки виснажить себе, так нічого й не знайшовши.

І згадувалися подробиць Ось батьки в їдальні, певно, розмовляли про нього, бо голоси раптом стихли.

«Підготуєш і складеш у жовтні».

Перед будинком зіткнулися дві машини. Зібрався невеличкий гурт. Мурахи розмахували руками. Недоладні, жалюгідні.

Залишався один-одним вихід, який не захоплював його, проте Ален сприйняв його як крайній засіб. Він піде добровільно в армію.

Нечутно жодного шуму довкола. І коли в кутку вітальні рипнула дерев'яна панель, Ален здригнувся.

«Ти ще не лягав?» — запитав, вийшовши до нього, батько.

«Ні».

«Тобі не холодно?»

«Ні».

«На добраніч, синку».

«На добраніч».

Потім прийшла мати побажати йому на добраніч. Вона не умовляла його йти до кімнати.

Обоє побоювались за сина: знали, що він уразливий, боялися, щоб якась необачність з їхнього боку не викликала в ньому обурення.

Ален не обурився.

Був солдатом, як і інші. Це скидалося на те, що християни звуть випробовуванням. Підготовкою до життя. Навчився випивати. Спочатку раз на тиждень, за браком грошей.

Ален насмішкувато глянув на пляшку. Здавалось, вона глузувала з нього, дрочила. Варт тільки простягти руку, зробити звичайний рух.

Він підвівся, щоб глянути на дахи будинків, на силует собору Паризької Богоматері на фоні ще досить світлого неба, баню Пантеону.

Вигадки!

Потім увійшов до спальні, кинув погляд на порожнє ліжко й почав роздягатись. Спати не хотілось, нічого не хотілось. Не було ніякого глузду в тому, що він тут, а не десь у іншому місці. Це справа випадку. І Мур-мур теж — справа випадку. І Адрієна, яку він охрестив Бебі. Звідки у нього ця манія — давати людям прізвиська?

— Погань! — вимовив він уголос.

Ален повторив це й трохи пізніше, коли чистив зуби перед дзеркалом у ванній.

Бур, певно, тремтить тепер, чекаючи на його прихід. Може, навіть пістолета купив, щоб захищати себе? Чи, може, ушився з Парижа?

Алей презирливо посміхнувся, вдягнув піжаму, пішов вимкнути світло, але до пляшки не доторкнувся.

— На добраніч, старий!..

Він змушений був самому собі побажати доброї ночі, якщо нікого нема рядом. Заснув не одразу — нерухомо лежав у темряві і проганяв від себе прикрі думки. Сон, проте, огорнув його на короткий час, бо раптом долинуло хурчання пилососа у вітальні.