Жорж Сіменон - Люди навпроти

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З французької переклала Каріна МАЙСТРЕНКО [1] Майстренко Каріна Анатоліївна — аспірант філологічного факультету КДУ імені Т. Г. Шевченка, автор кількох праць з романської філології. Перекладає з французької та італійської мов.

Перекладено за виданням: Georges Simenon. Les gens d'en face. Roman. 1960. Presses Pocker, Paris, 1977.

Малюнки Святослава Коштелянчука

Невелике грузинське місто Батумі (невелике навіть за грузинськими мірками) за якоюсь примхою долі посіло хай не велике, а все ж помітне місце у світовій літературі. Я кажу «світовій», бо, по-перше, поняття «радянська література» перетворюється на очевидний анахронізм, а по-друге, літературна «батуміана» не обмежується грузинським та російським письменством — славнозвісним «Залізним театром» Отара Чіладзе, коштовними мініатюрами мандельштамівських нарисів, сумнозвісною п'єсою М. Булгакова «Батум», у якій талановито оспівано революційну юність товариша Сталіна, або драматичним фіналом стільцевої одіссеї отця Федора — того самого, що «не корысти ради, а токмо волею пославшей мя жены»…

Містечко Батум, яке час від часу перекочовувало то з Російської імперії в Оттоманську, то навпаки, залишило слід і в турецькій літературі, хоча наш читач може знати про цей слід хіба що з прози Назима Хікмета.

Нині ж, на шостому році перебудови, виявилося, що місто сталінської юності, місто Залізного театру не обійшла увагою й французька література. Дія «Людей навпроти» Жоржа Сіменона відбувається з першої й до останньої хвилини у цьому місті. Сам Сіменон у Батумі, судячи з усього, не бував, пізнавав його з чужих слів (не виключено, саме зі слів колишнього консула), й тому ми можемо лише дивуватися письменницькій сумлінності у відтворенні літературного образу ніколи не баченого міста — не лише його географії (точніше, топографії), а й маси побутових, психологічних, політичних деталей — усієї тієї безлічі дрібниць, із яких укладається цілісний образ вмираючого міста, населеного ніби живими людьми із убитими (чи, в кращому разі, напівживими) душами.

Я цілком припускаю, що, коли б Сіменон таки побував у Батумі, книжка б не стала від того кращою. Збагатившись яскравими деталями, теплішими кольорами, які, гадаю, не зникли тоді зовсім з батумського життя (як не зникли вони, скажімо, з життя сухумського, про що нам повідав Ф. Іскандер), повість перетворилась би на портрет зґвалтованого владою, але живого міста, й перестала б бути портретом мертвотної, нелюдської Системи.

Було б це ліпше чи гірше? Для французького читача — можливо, й ліпше, для нашого ж — навряд. Ми знаємо, що ми ще трішки живі, але часом саме це й заважає нам побачити цілком чітко й тверезо увесь жах того, що й досі не дає нам змоги стати цілком живими, просто нормальними людьми. Збоку — воно видніше, тож цінуймо можливість поглянути на себе збоку, та ще й очима такого людинознавця, як Жорж Сіменон.

Його героїня Соня уособлює той суперечливий і глибоко трагічний тип «простої радянської людини», який викристалізувався саме тоді, на початку тридцятих, проіснував десь до кінця п'ятдесятих, після чого почався тривалий період його виродження, аж до сьогоднішньої болісної агонії, що набуває найрізноманітніших форм — від одіозної «кузьмичовщини» до трагічного феномену «русскоязычного населения» Подністров'я.

І кат, і жертва в одній особі, Соня якщо й не розуміє, то відчуває, що розв'язати цю суперечність можна лише одним шляхом — самознищенням, і через це майже не опирається своїй страшній долі.

Втім, для сьогоднішнього читача чи не найактуальнішими у Сіменоновій повісті виглядають взаємини Соні з турецьким консулом Аділь-беєм. Чи не криється в них своєрідна модель, за якою розвиваються нині стосунки так званого Заходу зі свіжопроголошеними суверенними республіками СРСР?..

Невтомний у резонерстві на теми власної цивілізованості й нашого «варварства», так званий Захід одразу ж робиться навдивовижу «поміркованим» і «розсудливим», ледве хтось починає виборсуватися з тих лабет, які, власне, і є головною причиною нашої «нецивілізованості». У всіх нас на очах Прибалтика, та коли вже мова зайшла про Батумі, згадаймо значно безпечнішу для західних гаманців «футбольну незалежність» Грузії. І що? І нічого. Бідна Соня, бідні грузинські футболісти, бідні ми всі, доки покладаємося на ФІФА, МВФ, МБРР, МАУ та IBM, а не на самих себе.