Жорж Сіменон - Люди навпроти

Від чого помер його попередник? Що за людина він був? Скільки мав років? Двічі Аділь-бей губив дорогу до консульства. Вулиці тут були дуже подібні одна до одної: розмита дощами бруківка, купи каміння, розчинені ворота й темні підворіття.

Нарешті він упізнав будинок, де перший поверх займало консульство. Світла на сходах не було. У темряві Аділь-бей наштовхнувся на якусь притихлу в обіймах парочку і пробурмотів вибачення. Ключа він мав. Ступивши кілька кроків, зрозумів, що квартира порожня. Добре хоч так. Десь там, в італійському консульстві, в залитій світлом вітальні, довкола столу із сандвічами й чарками з горілкою у цей час ведуть, мабуть, якусь ліниву бесіду… А парфуми пані Амар додають жіночності загальній атмосфері.

— Тут є хтось? — гукнув Аділь-бей у темряву, шукаючи навпомацки вимикача.

Маленька гола лампочка спалахнула сумним світлом, і він побачив приймальню — дві лави попід стінами, на яких висіли офіційні оголошення. У всьому відчувалася бідність. У наступній кімнаті був кабінет консула. Далі, ліворуч, — щось подібне до їдальні. Його увагу привернув круглий столик. Спочатку Аділь-бей не міг зрозуміти, в чому річ, але потім пригадав: ще вранці на столику був грамофон і платівки. Отже, грамофон зник. Зник і турецький килим з канапи.

— Тут є хтось? — невпевнено повторив Аділь-бей.

Але ні в кабінеті, ні на кухні, де над брудною раковиною стирчав кран, нікого не було. Все довкола — стіни, підлога, меблі, папери — брудне й огидне. Такий бруд буває лише в канцеляріях та казармах. На полицях у буфеті — нічого їстівного, а посуд немитий, певно, ще зранку.

«І чому Туреччину так зневажають?» — міркував Аділь-бей, шукаючи, де б сісти. Він пригадав гарненьку ручку пані Панделлі, що тримала щипчиками цукор над його чашкою. Вона симпатична, ця пані Панделлі. Досить повні форми підкреслювала блакитна шовкова сукня. Вуста в неї також повні, а зубки дрібні й білі. Але в тій вітальні вона розквітала ще більше, бо справді мала манери світської дами.

«Не те, що ця темнопика персіянка! Мала, нахабна, а тіло тверде, як олива. Мабуть, чіпляється на шию всім чоловікам».

Аділь-бей навіть не знав, де його ліжко, й не встиг за цілий день розібрати свої валізи. Він напився води з-під крана. Вода мала відчутний аптечний присмак.

Поверхом вище хтось ходив. Аділь-бей виглянув у вікно й побачив навпроти у синій темряві парочку, що мовчки стояла, спершись на підвіконня, — очевидно, дихала свіжим повітрям. Фіранок у консульстві не було, отож ті люди бачили все, що він робив. А чи були фіранки вранці? Йому так і не пощастило цього пригадати. Коли він почав шукати, де б улаштуватися на ніч, світло скрізь раптово погасло, і будинки та вулиці огорнула пітьма. Чоловік і жінка навпроти, мабуть, усе ще стояли біля вікна, бо не відчувалося ніяких рухів. Звикнувши до темряви, Аділь-бей розгледів білу чоловікову сорочку й молочні плями облич.

Світло так і не засвітилося: це було не пошкодження лінії, просто щопівночі тут вимикали струм. На вулиці чулися кроки. Подав голос кіт чи, може, собака.

А цікаво, чи в італійському консульстві також немає електрики? Але в них принаймні є напоготові якісь лампи. Аділь-бей не курив, тому не мав навіть сірників. У розпачі він роззирався довкола. Невиразні звуки сповнювали темряву. Вони линули ніби з неба, в якому пропливали світлі хмарини.

Залишалося тільки спати. Не роздягаючись, він ліг на канапу.

Прокинувся Аділь-бей від дотику місячного променя. Чи довго він спав?

Аділь-бей устав, пошукав очима вікно навпроти. Спочатку він помітив світляну цятку цигарки, потім — рукав сорочки й зігнуту руку чоловіка, а поруч — жінку й розсипаними на плечах косима.

Місячне світло осявало все довкола, й Аділь-бей розгледів навіть позад мовчазної пари білий прямокутник ліжка.

«Вони мене бачать, — подумав він. — Вони не можуть мене не бачити!»

Аділь-бей притиснувся обличчям до шибки, не переймаючись тим, який вигляд він має з розплющеним носом — загрозливий чи смішний.

Аділь-бей прокинувся весь мокрий. Від пекучого сонця по обличчю текли струмочки поту. Повіки горіли, не було сили підвестися. Лежачи нерухомо на канапі, він подивився на будинок навпроти, схований у ранковій тіні. І одразу ж, сердитий на себе, схопився на ноги й почав квапливо пригладжувати скуйовджений чуб: вікно навпроти було відчинене. Жінка прибирала в кімнаті, а те, як вона зиркнула на Аділь-бея, свідчило, що поглядає вона на нього не вперше.