Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Я не була, – серйозно сказала Олівія, – але, здається, втямила.

– Майже кожен чоловік, – правив своє священик у роздумах, – грається з якоюсь річчю, схожою на шаблю або кинджал, навіть із кишеньковим ножем. Ось чому мені здалося дуже дивним, що юрист цього не робив.

– Про що це ви? – спитав Бернс. – Чого він не робив?

– Невже ви не помітили? – здивувався патер Браун. – Там, у конторі, він грався з ручкою, а не зі складаним ножем, хоча у нього гарний блискучий ніж у формі стилета. Ручки запилені і забруднені чорнилом, а ніж тільки-но вичищений. Але він із ним не бавився. Є межі і для іронії.

Інспектор помовчав і сказав, немов прокидаючись від глибокого сну:

– Не знаю, на якому я світі, і не знаю, дісталися ви до кінця, але я не дістався до початку. Звідки у вас докази проти юриста? Що навело вас на цей слід?

Патер Браун засміявся коротко та невесело.

– Убивця схибив на самому початку, – сказав він. – Не збагну, чому цього не помітили. Коли ви повідомили про смерть, передбачалося, що ніхто нічого не знає, крім одного, – адмірала чекають вдома. Коли ви сказали, що він утонув, я спитав, коли це сталося, а Дайк запитав, де знайшли тіло.

Священик спинився, щоб вибити люльку, і продовжував міркувати:

– Коли вам кажуть про моряка, що він потонув, природно припустити, що він потонув у морі. У будь-якому разі, слід допустити таку можливість. Якщо його змило за борт, або він пішов на дно з кораблем, або «віддав глибині» своє тіло, ніхто не чекає, що його тіло знайдуть. Дайк же спитав, де знайшли тіло, і я второпав, що він це знає. Адже саме він поклав тіло у ставок. Ніхто, крім убивці, не подумав би про таку дурню, як моряк, котрий потонув у ставку, за сотні ярдів від моря. Ось чому я позеленів не згірше за «Зеленого чоловічка». Ніяк не можу звикнути, що сиджу поряд із убивцею. Я висловив це алегорично, але це щось означає. Я сказав, що тіло вкрите мулом, та це могли бути і морські водорості.

На щастя, трагедія не може вбити комедію. Єдиний діючий компаньйон фірми «Вілліс, Гардман і Дайк» пустив собі кулю в лоб, коли інспектор прийшов заарештувати його, а в цей час Олівія і Роджер на вечірньому березі гукали одне одного, як робили це в дитинстві.

Кабінет Оріона Гуда, відомого кримінолога та консультанта з нервових і моральних розладів, перебував у Скарборо, і за вікнами його – як і за іншими величезними і світлими вікнами – синьо-зеленою мармуровою стіною стояло Північне море. У таких місцинах морський пейзаж одноманітний, як орнамент; а тут і в кімнатах панував нестерпний, справді морський лад. Не треба думати, що мова йде про бідність чи нудьгу, – і розкіш, і навіть поезія були там, де їм належиться. Розкіш була тут – на столику стояло коробок із десять найкращих сигар. Ті, що міцніші, лежали біля стіни, а слабші – ближче. Був тут і набір чудових напоїв, але люди з багатою уявою стверджували, що рівень віскі, бренді та рому ніколи не знижується. Була і поезія – в лівому кутку стояло стільки ж англійських класиків, скільки стояло в правому англійських та інших письменників. Але якщо хтось брав звідти Шеллі чи Чосера, порожнє місце зяяло, немов вирваний передній зуб. Не можна сказати, що книг не читали, – читали, мабуть. І все ж здавалося, що вони прикріплені ланцюгом, як Біблія в старих церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку, як шанують громадські бібліотеки. Й якщо професорська строгість охороняла вірші та пляшки, годі й казати, з яким урочистим пошануванням слугували тут ученим працям і тендітним, як у казці, ретортам.

Доктор Оріон Гуд міряв кроками простір – обмежений, як кажуть у підручниках, Північним морем зі сходу, а зі заходу – рядами книг із соціології та криміналістики. Він був в оксамитовій куртці, як художник, але носив її без будь-якої недбалості. Волосся його сильно посивіло, але не порідшало. Обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його житло здавалися і тривожними, і строгими, як море, біля якого він (задля здоров’я, звісно) побудував собі будинок.

Доля, мабуть, жартома впустила в довгі, суворі, окреслені морем кімнати чоловіка, до подиву не схожого на них і на їхнього власника. У відповідь на ввічливе, коротке «прошу» двері відчинилися всередину, і в кабінет увійшов безформний чоловічок, котрий безуспішно боровся з парасолькою та капелюхом. Парасолька була чорна, стара і давно не знала ремонту. Капелюх – крислатий, рідкісний у цих краях. Власник же цих аксесуарів здавався втіленням беззахисності.