Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Він був занурений у хмару диму і хмару роздумів, коли вхідні двері знову відчинилися і кілька людей кинулися до нього. Першими були донька адмірала та її молодий шанувальник. Обличчя їхні осяяло здивування, а обличчя інспектора Бернса, котрий поспішав за ними, наче слон, від ходи котрого здригався парк, пашіло від обурення.

– Втік! – вигукнув лейтенант. – Поклав речі й утік. Вискочив у задні двері, перестрибнув через огорожу й втік. Що ви йому сказали?

– Який ти дурний! – нервово зауважила Олівія. – Звісно, патер Браун сказав, що все стало зрозумілим. Ніколи б не повірила, що він такий негідник!

– Атож, – сказав інспектор, вирвавшись вперед, – що ж це ви накоїли? Заради чого мене підвели?

– Чим же я вас підвів? – поцікавився священик.

– Упустили вбивцю! – заволав Бернс, і голос його пролунав громом у тихому садочку. – Допомогли йому втекти! А я, дурень, дав вам попередити його. І де він тепер?

– Аякже, я допоміг свого часу кільком убивцям, – сказав патер Браун і для точності додав: – Як ви розумієте, не в убивстві.

– Ви ж увесь час знали, – наполягала Олівія. – Відразу ж здогадалися, що це він. Саме це ви мали на увазі, коли патякали про те, як знайшли тіло. Це й мав на увазі лікар, коли сказав, що татуся міг зненавидіти підлеглий.

– Ото ж бо й воно! – обурювався інспектор. – Ви знали ще тоді, що він…

– Ви знали ще тоді, – говорила Олівія, – що вбивця…

Патер Браун сумно кивнув.

– Так, – сказав він, – я ще тоді знав, що вбивця – пан Дайк.

– Хто? – не зрозумів інспектор і завмер серед мертвої тиші, яку переривав лише спів птахів.

– Пан Дайк, адвокат, – пояснив патер Браун, немов учитель, що тлумачить щось зовсім просте молодшому класу. – Той сивий пан, котрий мав намір читати заповіт.

Вони стояли, дивлячись на священика, поки той ретельно набивав люльку і чиркав сірником. Нарешті Бернс опанував свій голос і люто роздер задушливу тишу.

– Заради неба, чому?… – почав було він.

– Ах, чому? – задумливо зронив священик і підвівся, попихкуючи люлькою. – Що ж, настав час повідомити тим із вас, хто не знає, одну новину. Це велика біда і погана справа, але не вбивство.

Він поглянув прямо в обличчя Олівії і дуже серйозно сказав:

– Але повідомлю вам погану звістку коротко і прямо, бо ви достатньо хоробрі і, мабуть, достатньо щасливі, щоб її пережити. Зараз можете довести, що ви сильна жінка. Так, сильна, але ніяк не заможна.

Всі мовчали, а слуга Божий пояснював:

– Гроші вашого батька, на жаль, зникли. Їх розтратив сивий джентльмен на прізвище Дайк – він, на превеликий жаль, шахрай. Адмірала він убив, щоб той не виявив, що його пограбували. Банкрутство – єдиний ключ не тільки до вбивства, але і до інших таємниць. – Він пахнув люлькою і продовжив: – Я повідомив Руку, що ви позбулися спадщини, і він кинувся допомогти вам. Він чудовий чоловік.

– Та годі вам! – сердито відмахнувся Рук.

– Він справжнє чудовисько, – сказав патер Браун із холодним серцем ученого, – анахронізм, атавізм і пережиток кам’яного віку. Якщо хоч із одним варварським забобоном тепер абсолютно покінчили, то це з честю та незалежністю. Але я зустрічав стільки мертвих забобонів… Рук – вимираюча тварина. Він плезіозавр. Він не хотів одружитися з дівчиною, котра може запідозрити в ньому корисливі спонукання. Тому він був такий похмурий і ожив тільки тоді, коли я приніс йому радісну звістку про банкрутство. Він хотів працювати для своєї дружини, а не жити у неї на утриманні. Який жах, еге ж? Та перейдімо до приємнішої теми – Гаркера. Я сказав йому, що ви позбулися спадщини, і він панічно кинувся геть. Не будемо надто суворими. У нього були і погані, і хороші пориви, але всі вони переплутані. Прагнення досягти успіху не таке вже й страшне, але він називає його прагненням до ідеалу. Старовинне почуття честі веліло не довіряти успіху, молодик міркував: «Це мені вигідно, отже, це нечесно». Сучасна мерзенна мораль вселяє, що «робити добро» і «робити гроші» – одне і те саме. В іншому він – хороший хлопець, яких тисячі. До зірок ідеш чи у вищий світ – усе вгору. Хороша дружина, хороші гроші – все добре. Він – не цинічний пройдисвіт, тоді б він одурив вас або відмовився, залежно від обставин. Він не міг глянути вам в очі, адже з вами залишилася половина його розбитого ідеалу. Я нічого не казав адміралу, але хтось сказав. Під час великого параду на борту він дізнався, що один родинний правник зрадив його. Адмірал так розхвилювався, що зробив те, чого ніколи б не вчинив при здоровому глузді, – зійшов на берег в трикутному капелюсі і визолоченому мундирі, щоб спіймати злочинця. Він дав телеграму в поліцію, ось чому інспектор вештався біля «Зеленого чоловічка». Лейтенант Рук подався за ним на берег. Він підозрював, що в родині якась біда, і частково сподівався, що зуміє допомогти та виправдатися. Тому він поводився так нерішуче. Що ж до того, чому він оголив шпагу, то тут справа в уяві. Він романтик, марив шпагами, втік на море, опинився на службі, де йому дозволяють носити шпагу приблизно раз у три роки. Він гадав, що сам на дюнах, де він грався в дитинстві. Якщо ви не розумієте, що він робив, то можу тільки сказати, як Стівенсон: «Ви ніколи не будете піратом». І ніколи не будете поетом, як ніколи не були хлопчиськом.