Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:

– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.

– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».

Служитель Церкви пошкандибав сам-один слідами молодої пари, але, коли він ішов алеєю адміральського парку, його зупинило те, що Олівія несподівано обернулася і попрямувала прямо до нього. Обличчя панночки було надзвичайно бліде, очі мерехтіли якимось новим, ще невизначеним почуттям.

– Патере Браун, – сказала вона, – я маю побалакати з вами якнайшвидше. Вислухайте мене, іншого виходу просто немає!

– Ну, звісно, – відповів священик так спокійно, наче якийсь хлопчисько спитав його, котра година. – Куди б нам піти?

Вона повела його до однієї досить старої альтанки і, коли вони сіли в тіні великого розлогого дерева, озвалася відразу, немов їй треба було полегшити душу, поки не відмовили сили.

– Гарольд Гаркер, – сказала вона, – розповів мені дещо. Це жахливо…

Священик кивнув, і вона продовжувала:

– Щодо Роджера Рука. Ви його знаєте?

– Мені розповідали, – відповів патер Браун, – що товариші називають його Веселим Роджером тому, що він невеселий і схожий на піратський череп із кістками.

– Він не завжди був таким, – тихо зауважила Олівія. – Мабуть, із ним сталося щось дуже дивне. Я добре знала його. Коли ми були дітьми, ми бавилися на березі. Він був розважливий і повсякчас повторював, що подасться в пірати. Мабуть, він із тих, про кого кажуть, що вони можуть вчинити злочин, начитавшись жахів, але в його піратстві було щось поетичне. Він тоді був справді веселим Роджером. Гадаю, він останній хлопчик, котрий справді вирішив втекти в море, і сім’я нарешті його відпустила. Але ось…

– Ну? – терпляче чекав патер Браун.

– Мабуть, – правила вона далі, раптом усміхнувшись, – бідний Роджер був розчарований… Морські офіцери рідко тримають ніж у зубах і розмахують чорним прапором. Але це не пояснює, чому він так змінився. Він просто закляк, став глухий і нудний, немов ходячий мрець. Він уникає мене, але це не важливо. Я гадала, його підкосило якесь страшне горе, про яке мені не дозволено дізнатися. Якщо Гаркер каже правду, горе це – просто божевілля або одержимість.

– А що каже Гарольд? – спитав священик.

– Це так жахливо, що я ледве можу вимовити, – відповіла вона. – Він переконує, що бачив, як Роджер крався за моїм татусем, хитався, потім витягнув шпагу… А лікар каже, що батька закололи сталевим лезом. Я не можу повірити, що Роджер причетний до цього. Він похмурий, батечко запальний, вони сварилися, але що таке сварка? Я не заступаюся за старого приятеля, він поводиться не по-дружньому. Але буває ж, що ви просто впевнені в чомусь! Однак Гарольд присягається…

– Схоже, Гарольд багато присягається, – зауважив патер Браун.

Дівчина помовчала, потім сказала іншим тоном:

– Авжеж, він присягався… Він щойно попрохав моєї руки…

– Отже, я маю привітати вас чи скоріше його? – спитав священик.

– Я сказала йому, що треба зачекати. Він чекати не вміє. – Раптовий сміх знову опосів її. – Він каже, що я його ідеал, мрія і тому подібне. Розумієте, він жив у Штатах, але я згадую про це не тоді, коли він патякає про долари, а коли розповідає про ідеали.

– Вважаю, – дуже м’яко сказав патер Браун, – що ви хочете знати правду про Роджера, бо вам треба ще вирішити щодо Гарольда.

Панночка завмерла і насупилася, потім несподівано посміхнулася й сказала:

– О, ви знаєте дуже багато.

– Я знаю дуже мало, особливо в цій справі, – невесело зауважив священик. – Я тільки знаю, хто вбив вашого татка.

Вона схопилася і дивилася на нього згори вниз, збліднувши від подиву. Патер Браун задумливо продовжив:

– Я скоїв дурницю, коли це второпав. Вони спитали, де його знайшли, і почали тлумачити про зелену твань і «Зеленого чоловічка».

Він також підвівся і, стиснувши свою незграбну парасольку, з новою рішучістю та новою значущістю звернувся до Олівії:

– Я знаю ще дещо, і це – ключ до всіх ваших загадок, але зараз нічого не скажу. Гадаю, це погані вісті, але не настільки погані, як те, що ви уявили. – Він застебнув плащ і обернувся до хвіртки. – Піду зустрінуся з вашим Руком у хижі на березі, біля якої його бачив Гаркер. Гадаю, що він живе там. – І священик попрямував до берега.