Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

– Чудово, – сказав секретар, ідучи. – Нехай він також прийде до юристів.

Так і вийшло, що, коли вони поспішно прибули в сусіднє місто, щоб зустрітися з доктором Стрейкером у конторі, вони виявили там патера Брауна. Він сидів, поклавши руки на свою важку парасольку, і з приємністю балакав із тим компаньйоном цієї фірми, котрий зараз працював. Доктор Стрейкер також прибув, але, мабуть, тільки що, бо акуратно укладав рукавички в циліндр, а циліндр на столик.

Судячи з лагідного і круглого обличчя священика і тихого сміху сивого юриста, з котрим він розмовляв, лікар ще не повідомив їм сумну звістку.

– Все ж таки хороший день, – промовляв священик. – Буря, схоже, минула нас. Були великі чорні хмари, але я не помітив і краплі дощу.

– Ні краплі, – погодився правник, бавлячись ручкою. Це був третій компаньйон, пан Дайк. – А тепер на небі ні хмаринки. Прямо святковий день. – Він побачив відвідувачів, поклав ручку і встав. – А, Гаркер, як справи? Я чув, адмірала чекають вдома.

Тут озвався секретар, і голос його глухо рознісся кімнатою.

– На жаль, ми принесли погану звістку. Адмірал Крейвен утонув, так і не діставшись до будинку.

Навіть повітря цієї контори змінилося, хоча люди й не рухалися. Вони дивилися на молодика, немов жарт застиг у них на устах. Обидва повторили слово «утонув» і глянули один на одного, потім – знову на вістуна і стали його неголосно розпитувати.

– Коли це сталося? – поцікавився священик.

– Де його знайшли? – спитав юрист.

– Його знайшли, – сказав інспектор, – у ставку біля берега, неподалік від «Зеленого чоловічка». Він був весь у багні та водоростях, могли й не впізнати, але доктор Стрейкер… Що таке, патере Браун? Вам зле?

– «Зелений чоловічок», – сказав патер Браун, сіпнувшись. – Даруйте… Вибачте, що я так засмутився…

– Засмутився? – здивувався поліціянт. – Чим же ще?

– Мабуть, тим, що він у зеленій твані, – сказав слуга Божий зі слабкою посмішкою. І додав твердіше: – Я думав, що це морські водорості.

До цього часу всі дивилися на священика, вочевидь, вважаючи, що він з’їхав з глузду. І все ж найбільше здивував їх не він, після мертвої мовчанки озвався лікар.

Доктор Стрейкер привертав увагу своєю зовнішністю: високий і незграбний, він був одягнений цілком коректно, але так, як одягалися лікарі років сімдесят тому. Відносно молодий, він носив довгу темну бороду, розправляючи її поверх жилетки, і в контрасті з нею його гарне обличчя здавалося напрочуд блідим. Псувало його щось дивне в погляді – не косий погляд, але ніби натяк на зизоокість. Всі помітили це, бо промовляв той владно, хоча сказав небагато:

– Раз ми дійшли до подробиць, доведеться уточнити. – І відчужено додав: – Адмірал не втонув.

Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:

– Про що ви?

– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.

Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.

Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:

– Що ви про це думаєте, патере Браун?

Той пильно глянув на нього і відповів:

– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.

– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.

– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?

– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.

Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.