Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Люди, віддані важливій теорії, люблять застосовувати її й у дрібницях. Знаменитий науковець не без гордощів зійшов до простодушності священика. Сівши зручніше, він почав розсіяним тоном лектора:

– У будь-якому, навіть незначному випадку, слід враховувати закони природи. Та чи інша квітка може до зими і не зів’янути, але квіти в’януть. Та чи інша піщинка може встояти перед прибоєм, але прибій є. Для вченого історія – ланцюг міграцій, що змінюють одна одну. Людські потоки приходять, потім – зникають, як зникають восени мухи та птахи. Основа історії – раса. Вона породжує і віру, і суперечки, і закони. Один із кращих прикладів цього – дика, зникаюча раса, яку ми звемо кельтською. До неї належать ваші Мак-Неби. Кельти низькорослі, смагляві, ліниві та мрійливі. Вони легко приймають будь-яке марновірство – скажімо (вибачте, звісно), те, чого вчить ваша Церква. Чи треба дивуватися, якщо такі люди, заколисані шумом моря і звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнісінькі речі? Коло ваших турбот обмежене, і вам видно тільки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси і вихідця з моря. Діяч науки бачить цілий клан таких господинь – однакових, мов птахи однієї зграї. Він бачить, як тисячі бабусь у тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в чайне горнятко сусідки. Він бачить…

Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий. У коридорі зашуміла спідниця, хтось пробіг, і в кабінет увірвалася дівчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Її світле волосся розвіялося, а обличчя назвали б чарівним, якби не вилиці, як у багатьох шотландців, вони були ширшими і різкішими, ніж слід.

– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…

– Що трапилося, Меґґі? – спитав священик, незграбно підіймаючись.

– Здається, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Ґласс знову приходив. Я чула через двері два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…

– Ґласс? – повторив священик дещо збентежено.

– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меґґі. – Я чула, як вони лаялися. Через гроші, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Ґласс… ні, пане Ґласс… два, три, пане Ґласс…» Ах, про що ми балакаємо! Ідіть хутчій, ще можна встигнути!

– Куди саме? – спитав учений, зацікавлено поглядаючи на гостю. – Чому грошові справи пана Ґласса вимагають такої терміновості?

– Я хотіла виламати двері, – сказала дівчина, – і не змогла. Тоді побігла у двір і влізла на підвіконня. В кімнаті було зовсім темно, наче порожньо, але, чесне слово, в кутку лежав Джеймс. Його отруїли, задушили…

– Це дуже серйозно, – сказав священик і встав, не без зусиль зібравши непокірні речі. – Я саме розповідав про вашу справу доктору, і його точка зору…

– Дуже змінилася, – перебив учений. – Здається, в нашій гості не так уже й багато кельтського. Зараз я вільний. Візьму капелюх і піду з вами в місто.

Кілька хвилин по тому вони досягли похмурого початку потрібної їм вулиці. Дівчина ступала твердо та невтомно, як горяни. Вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард. Священик дріботів бадьорим клусом, не претендуючи на витонченість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про понурий смуток середовища. Будинки тяглися вздовж берега уривчастим, нерівним рядом. Збиралися ранні похмурі сутінки. Бузкове, як чорнило, море шуміло тихо та грізно. У жалюгідному садку, що спускався до берега, стояли чорні, голі дерева, немов чортяки підняли лапи від подиву. Назустріч бігла господиня, здійнявши до неба худі руки; її суворе обличчя було темним у тіні, і сама вона була чимось схожа на нечистого. Науковець і священик слухали киваючи, як вона повідомляє уже відомі їм речі, додаючи моторошних деталей та вимагаючи помсти незнайомцю за те, що він убив, і мешканцеві – за те, що він убитий, і за те, що він сватався до доньки, і за те, що так і не дожив до весілля. Потім вузькими коридорами вони дійшли до замкнених дверей, і вчений спритно, як старий слідчий, виламав їх плечем.

У кімнаті було тихо і страшно. Перший же погляд незаперечно доводив, що тут відчайдушно боролися щонайменше двоє людей. На столику і на підлозі валялися карти, немов хтось раптово перервав гру. Дві склянки стояли на столику – вино налити не встигли, – а третя купою уламків виблискувала на килимі. Неподалік лежав довгий ніж, точніше – коротка шпага з химерним візерунковим руків’ям. На матове лезо падало сіре світло з вікна, за яким чорніли дерева на свинцевому тлі моря. В іншому кутку поблискував циліндр, вочевидь, збитий із голови, здавалося, що він ще котиться. У третій же куток недбало, як лантух картоплі, кинули Джеймса Тодгантера, обв’язавши його, проте, немов багаж, заткнувши шаликом рот і скрутивши руки та ноги. Темні його очі бігали по боках.