Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Всі понуро мовчали. Ставало темніше. Викривлені морем гілки здавалися чорнішими, сухішими і ближчими, немов морські чудовиська виповзли з безодні до останнього акту трагедії, як колись виповз звідти загадковий Ґласс, злодій чи жертва, чудовисько в циліндрі. Сутеніло, немов сутінки – темне зло шантажу, наймерзеннішого зі злочинів, де підлість покриває підлість чорною пов’язкою на чорній рані.

Привітне і навіть смішне обличчя коротуна-священика раптом змінилося. Його скривила гримаса цікавості – не колишньої, дитячої, а тієї, з якої починаються відкриття.

– Повторіть, будь ласка, – зніяковіло сказав він. – Ви вважаєте, що пан Тодгантер сам себе зв’язав і сам розв’яже?

– Саме так, – відповів учений.

– Рани Божі! – вигукнув священик. – Невже це можливо?

Він почимчикував по кімнаті, як кролик, і з новою, пильною увагою втупився у напівзакрите циліндром обличчя. Потім обернув до присутніх своє обличчя, доволі простакувате.

– Ну, звісно! – схвильовано вигукнув він. – Хіба ви не бачите? Тож подивіться на його очі!

І вчений, і дівчина подивилися і побачили, що верхня частина обличчя, не замотана шаликом, якось дивно кривилася.

– Атож, очі дивні, – захвилювалася Меґґі. – Звірі! Йому боляче!

– Ні, не те, – заперечив учений. – Вираз справді особливий… Я б сказав, що ці поперечні зморшки свідчать про незначний психологічний зсув…

– Боже милий! – заволав Браун. – Ви що, не бачите? Він регоче!

– Регоче? – повторив учений. – З чого б йому сміятися?

– Як вам сказати… – винувато почав священик. – Не хочеться вас образити, але сміється він над вами. Я б і сам посміявся, бо вже все знаю.

– Що ви знаєте? – не витримав Гуд.

– Чим він займається, – відповів священик.

Він дріботів по кімнаті, якось безглуздо дивлячись на речі і безглуздо підсміюючись над кожною, що, природно, всіх дратувало. Сильно сміявся він над чорним циліндром, ще сильніше – над уламками, а крапля крові мало не довела його до судом. Нарешті він обернувся до похнюпленого Гуда.

– Докторе! – захоплено вигукнув він. – Ви – великий поет! Ви, немов Бог, викликали тварюку з небуття. Наскільки це краще, ніж реальні факти! Так, факти просто смішні, просто дурнуваті перед цим!

– Не розумію, – зарозуміло сказав Гуд. – Факти мої незаперечні, хоча і недостатні. Я віддаю належне інтуїції (або, якщо вам заманулося, поезії) тільки тому, що зібрані ще не всі деталі. Пана Ґласса немає…

– Ось! – весело закивав священик. – У тому-то й річ – його немає. Його зовсім немає, – додав він задумливо, – зовсім-зовсім.

– Хочете сказати, його немає в місті? – спитав Гуд.

– Його ніде немає, – відповів патер Браун. – Він відсутній по суті своїй, так би мовити.

– Ви справді вважаєте, – посміхнувся вчений, – що такої людини немає взагалі?

Священик кивнув.

Оріон Гуд презирливо гмикнув.

– Що ж, – сказав він, – перш ніж перейти до сотні з гаком інших доказів, візьмемо перше – те, з чим ми зіткнулися відразу ж. Якщо його немає, кому тоді належить цей капелюх?

– Тодгантеру, – сказав патер Браун.

– Він йому завеликий! – нетерпляче крикнув Гуд. – Він не міг би носити його.

Священик з нескінченною лагідністю похитав головою.

– Я не кажу, що він його носить, – відповів він. – Я сказав, що це його капелюх. Невелика, але все ж різниця.

– Що за різниця? – перепитав кримінолог.

– Любий пане! – правив лагідно священик, вперше піддавшись нетерплячці. – Зайдіть у найближчу крамницю – і ви побачите, що капелюшник сам не носить свої капелюхи.

– Він на них заробляє, – заперечив Гуд. – А що витягує з капелюха Тодгантер?

– Кроликів, – відповів патер Браун.

– Що? – зойкнув доктор Гуд.

– Кроликів, стрічки, солодощі, рибок, серпантин, – швидко перелічив священик. – Як ви не збагнули, коли здогадалися про вузли? І зі шпагою те ж саме. Ви сказали, що на ньому немає рани. І правда – рана в ньому.

– Під сорочкою? – серйозно спитала господиня.

– Ні, в ньому самому, всередині, – відповів священик.

– І що ви хочете цим сказати?

– Пан Тодгантер вчиться, – м’яко пояснив Браун. – Він хоче стати фокусником, жонглером і черевомовцем.

Капелюх – для фокусів. На ньому немає волосся не тому, що його носив голомозий Ґласс, а тому, що його ніхто не носив. Склянки – для жонглювання. Тодгантер кидав їх і ловив, але ще не призвичаївся як слід і розбив одну об стелю. І шпагою він жонглював, а крім цього, навчався її ковтати. Ковтання шпаг – почесна і важка справа, але тут він також не призвичаївся і подряпав горло. Там – ранка, досить легка, а то б він був сумніший. Ще він навчався звільнятися від пут й якраз збирався вивільнитися, коли ми увірвалися. Карти, природно, для фокусів, а на підлогу вони впали, коли він вправлявся і кидав їх. Розумієте, він зберігає таємницю, фокусникам інакше не можна. Коли перехожий в циліндрі зазирнув у вікно, він його прогнав, а люди наговорили всіляких дурниць, і ми повірили, що його мучить чепуристий привид.