Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Патер Браун чекав, але з оселі не долинало жодного звуку. Тоді він швидко спустився сходами й обігнув будинок, шукаючи іншого входу. Священик натрапив на низькі бічні двері, потарабанив у них, почекав. Смикнувши за ручку, він переконався, що двері замкнені на ключ або засув, і пішов уздовж стіни, подумки враховуючи всі можливості та гадаючи, чи не забарикадувався цей ексцентричний пан Елмер у глибині будинку так ґрунтовно, що до нього навіть стукіт не долинає. А може, він барикадується саме зараз, вважаючи, що цим стукотом дає про себе знати мстивий Стрейк.

Можливо, що слуги, залишаючи будинок, відчинили всього одні двері, які господар і замкнув за ними. Але швидше за все, йдучи вони не дуже турбувалися про заходи охорони. Патер Браун продовжував обходити будинок. Через кілька хвилин він повернувся до своєї початкової точки і тут же побачив те, що шукав.

Засклені двері однієї кімнати, зовні завішені плющем, були нещільно причинені. Вочевидь, їх забули замкнути. Один крок, і служитель Церкви опинився в кімнаті – комфортабельній, хоча і старомодно обставленій. З цієї кімнати тягнулися сходи нагору. З іншого боку виднілися двері в сусідню кімнату і ще одні – з червоними скельцями, пережиток колишньої пишноти, точнісінько навпроти вікон і гостя.

Праворуч на круглому столику стояло щось на зразок акваріума – велика скляна чаша із зеленуватою водою, в якій плавали золоті рибки, а прямо навпроти акваріума – якась пальма з дуже великим зеленим листям. Все це було таким запилюченим, таким вікторіанським, що телефон у ніші, напівприхований фіранкою, здавався зовсім недоречним.

– Хто там? – крикнув різкий голос з-за дверей із червоним склом. У тоні чулася недовіра.

– Чи можу я бачити пана Елмера? – винувато спитав патер Браун.

Двері розчинилися, і в кімнату ввійшов чоловік у синьо-зеленому халаті. Волосся у нього було розпатлане, скуйовджене, ніби він тільки-но встав з ліжка або вставав так завжди, але очі зовсім прокинулися, і погляд був жвавий, навіть трохи стривожений. Слуга Божий знав, що такі суперечності природні для людини, котра живе в постійному страху. Профіль був тонкий, орлиний, але перш за все вражав неохайний, навіть дикий вигляд великої темної бороди.

– Я пан Елмер, – сказав він, – але давно не чекаю відвідувачів.

Щось у його неспокійних очах спонукало патера Брауна перейти відразу ж до справи. Якщо у господаря – манія переслідування, то він не заперечуватиме.

– Ніяк не збагну, – м’яко сказав священик, – чи справді ви перестали чекати відвідувачів?

– Маєте рацію, – спокійно погодився господар. – Одного відвідувача я чекаю. Можливо, він буде останнім.

– Сподіваюся, що ні, – зауважив патер Браун. – У будь-якому випадку я радий, що не дуже схожий на нього.

Пан Елмер злісно засміявся.

– Анітрохи не схожі, – підтвердив він.

– Пане Елмер, – заговорив без викрутасів священик, – даруйте за мою зухвалість, але один із моїх друзів розповів мені про ваші труднощі і просив з’ясувати, чи не можу я бути вам чимось корисним. Правду кажучи, у мене є певний досвід у таких справах.

– Немає і не було справ таких, як ця, – заперечив Елмер.

– Хочете сказати, – здогадався гість, – що ваші брати, котрі трагічно розпрощалися з життям, були вбиті?

– І навіть вбивства ці не прості, – відказав господар. – Чоловік, котрий жене нас на смерть, – пекельний, і сила його – від пекла.

– У всього зла є одне коріння, – серйозно зауважив патер Браун, – але звідки ви знаєте, що це не прості вбивства?

Елмер відповів жестом, запросивши гостя сісти, а сам повільно опустився в інше крісло, охопивши руками коліна. Коли він підвів очі, в них з’явився м’який і задумливий вираз, а голос звучав доброзичливо й упевнено.

– Зрозумійте, – сказав він, – я аж ніяк не хочу, щоб ви вважали мене за схибнутого. Розум привів мене до цих висновків, бо, на жаль, тільки розум до них і спричиняється. Я багато книг перечитав, адже я один успадкував пізнання батька в цій темній царині, а відтак – і його бібліотеку. Але те, про що я хочу вам розповісти, не вичитано з книг, я бачив усе на власні очі.

Священик кивнув, а його співрозмовник ніби підшукував слова.

– Щодо старшого брата я спочатку був не зовсім упевнений. У тому місці, де його знайшли, не було ніяких слідів, жодних відбитків ніг. І револьвер лежав біля нього. Але він тільки-но отримав загрозливого листа від нашого ворога – це без сумніву, на листі був знак – крилатий кинджал, одна з його проклятих кабалістичних штучок. І служниця казала, що в напівтемряві бачила, як уздовж стіни саду щось повзло. Це була не кішка – надто вже велика. Теревенити більше не буду. Скажу одне: якщо вбивця і був, йому вдалося не залишити жодних слідів. Та коли загинув брат Стівен, було дещо інакше, і з того часу я все збагнув. Машина стояла на помості, біля підніжжя фабричної труби. Я вихопився на поміст відразу ж після того, як він упав, убитий залізним молотом. Я не бачив, щоб його вдарило щось, але… бачив те, що бачив. Тієї миті великий клуб диму закривав від моїх очей фабричну трубу, але в одному місці раптом утворилася діра, і нагорі стояла постать, загорнута в чорний плащ. Сірий дим на мить затулив її від мене. Коли дим розсіявся, я глянув на трубу. Там нікого не було. Я людина розумна, то нехай інші розумні люди пояснять мені, як можна потрапити на таку висоту й як спуститися звідти?