Гілберт Кіт Честертон - Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Зате біля протилежної стіни стояв креденс з темного дуба, інкрустований старим сріблом, а над ним була розвішана старовинна зброя. Біля цього креденса і зупинився Арнольд Елмер, споглядаючи на довгий старомодний пістолет із дулом у вигляді дзвіночка.

Двері наприкінці коридора були трохи прочинені, в щілину пробивалася смуга світла. Патер Браун завжди безпомилковим чуттям вгадував, що відбувається в природі. Він одразу ж второпав, чому така напрочуд яскрава ця смуга – сталося те, що священик передбачав, коли підходив до будинку. Він пробіг повз здивованого господаря і відчинив двері. Блискуча білизна засліпила його. Всі схили пагорба затремтіли тією блідістю, в якій було щось і старовинне, і невинне.

– Ось вам і біла магія! – весело вигукнув патер Браун. А повернувшись у хол, прошепотів: – Та й магія срібла…

Справді, біле сяйво запалювало відблисками срібло і стару сталь потьмянілої зброї, оточувало срібно-сяйливим ореолом скуйовджену голову замисленого Елмера. Обличчя його залишалося в тіні, в руці він тримав пістолет заморського вигляду.

– Знаєте, чому я вибрав цей старовинний мушкет? – спитав він. – Тому, що його можна заряджати ось такою кулею!

Він вийняв із шухляди креденса маленьку ложку й із зусиллям відламав крихітну фігурку апостола.

– Повернімося в кімнату, – додав він.

– Траплялося вам читати щось про смерть Данді? – спитав він, коли вони знову сіли. – Пам’ятаєте, як Ґрем Клівергаузький переслідував пресвітеріанців у Шотландії і скакав на чорному коні, з яким не були страшні ніякі провалля? [9]  Описуються події роману Вальтера Скотта «Пуритани». Його могла вбити лише срібна куля, бо він продав душу чорту! В одному з вами, мабуть, приємно мати справу – ви знаєте досить, аби вірити в диявола.

– О, так! – погодився патер Браун. – У нечистого я вірю. Але зате не вірю в Данді. Принаймні в Данді з пресвітеріанської легенди з його жахливим конем. Джон Ґрем був простим солдатом XVII століття, хоча кращим за багатьох інших. Якщо він когось і переслідував, то лиш тому, що був драгуном, а не драконом. Судячи з мого досвіду, продають душу чорту зовсім не такі хвальки та вояки. Ті його шанувальники, котрих я знав, були люди зовсім іншого ґатунку. Не називаючи імен, які могли б спричинити сум’яття, згадаю лише про сучасника Данді. Чи чули ви про Делрімпла Стейрського?

– Ні, – похмуро заперечив Елмер.

– У будь-якому разі ви чули про те, що він зробив, – продовжував патер Браун. – Це було гірше, ніж усе будь-коли вчинене Данді. Він влаштував бійню в Ґленкоу. Чоловік він був учений, фаховий юрист, державний муж із дуже широкими поглядами, до того ж – тихий чоловічок, з обличчям тонким і розумним. Ось такі-от люди і продають душу нечистому.

Елмер підскочив на місці і палко закивав головою.

– Боже милий, ви маєте рацію! – зойкнув він. – Тонке розумне обличчя! У Джона Стрейка саме таке обличчя…

Тут він піднявся й якийсь час дивно, зосереджено вдивлявся в патера Брауна.

– Якщо ви трохи зачекаєте мене тут, я покажу вам дещо, – сказав він нарешті.

Елмер вийшов знову в середні двері, прикривши їх за собою.

«Подався, мабуть, до креденса або до себе в спальню», – подумав священик. Він не вставав з місця і неуважно дивився на килим, на який крізь скло дверей падав блідий червонуватий відблиск. На мить він набув було яскраво-рубінового відтінку, але потім знову потьмянів, ніби сонце вигулькнуло з-за хмари і сховалося знову. В кімнаті було тихо, тільки рибки плавали туди й сюди у своїй зеленій чаші.

Патер Браун напружено думав. Хвилину-дві по тому він піднявся, безшумно ковзнув до телефону, що стояв у ніші за гардиною, і викликав доктора Бойна за місцем його служби.

– Хотів би повідомити вам дещо у справі Елмера, – тихо сказав він. – Історія цікава. На вашому місці я негайно відправив би сюди п’ять-шість людей, щоб вони оточили будинок.

Потім він повернувся на колишнє місце і сів, втупившись у темний килим, який знову затягнувся яскравими криваво-червоними барвами. Це струмування крізь скло світла навело його на думку про зародження дня, що передує появі барв, і про таємницю, що то відкривається, то затуляється, немов двері чи вікно.

Нелюдський зойк пролунав крізь зачинені двері, і майже одночасно пролунав постріл. Не встиг той гуркіт завмерти, як двері розчахнулися, і в кімнату, хитаючись, вбіг господар будинку, в розірваному біля коміра халаті, із задимленим пістолетом у руці. Він чи то тремтів із голови до п’ят, чи трясся від сміху, неприродного за таких обставин.