Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Фінзах підвівся, дещо збентежений, ніби підслухавши чужі думки. Він покликав свого собаку і вийшов, щось невиразно, але бадьоро бурмочучи на прощання. Однак кликати собаку йому довелося двічі, бо той, не ворухнувшись, сидів перед патером Брауном і дивився на нього так само уважно, як колись дивився вовк на святого Франциска. [16] Франциск Асизький (1181–1226) – італійський християнський святий, монах і місіонер. Засновник Ордену францисканців. Він змусив людей годувати вовка, взявши з нього клятву не красти овець.

«Півмісяць» був задуманий певним чином, настіль-ки ж романтичним, як і його назва. І події, що там відбулися, по-своєму були також романтичні. Він був образом того справжнього почуття, історичного і мало не героїчного, яке чудово уживається з гендлярським духом у найстаріших містах східного узбережжя Америки. Спочатку це була напівокругла будівля класичної архітектури, що наче відроджувала атмосферу ХVIII століття, коли аристократичне походження таких людей, як Вашинґтон і Джефферсон, якнайкраще допомагало їм бути справжніми республіканцями. Мандрівники, котрих доймаємо незмінним запитанням, що вони думають про наше місто, з особливою обережністю мають відповідати, що саме вони думають про наш «Півмісяць». Навіть з’явилися згодом невідповідності, які порушили первісну гармонію оригіналу і свідчили про його життєздатність. На одному кінці, тобто розі, «Півмісяця» крайні вікна виходили на обгороджену ділянку, щось на зразок поміщицького саду, де дерева та кущі розташовувалися статечно, як в англійському парку часів королеви Анни. І тут же за рогом інші вікна тих же самих кімнат, або, правильніше, номерів, упиралися в глуху непривабливу стіну величезного складу, що мав стосунок до якоїсь промисловості.

Кімнати в цьому кінці «Півмісяця» були перебудовані за невиразним шаблоном американських готелів, і вся ця части-на будинку здіймалася вгору, не досягаючи, правда, висоти сусіднього складу, але, у будь-якому разі, достатньо високо, щоб у Лондоні її охрестили хмарочосом. Однак колонада, яка тягнулася по всьому передньому фасаду, відрізнялася трохи постраждалою від негоди величчю і наштовхувала на думку про те, що духи батьків республіки, можливо, ще ховаються під її покровом. Усередині ж охайні, що славилися новизною, номери були вмебльовані за останнім словом нью-йоркської моди, особливо в північній частині будівлі, між акуратним садом і глухою стіною. Це були, по суті, мініатюрні квартирки, як кажуть в Англії, що складалися з вітальні, спальні та ванної кімнати, й однакові, як щільники вулика. В одному з таких осередків за письмовим столом сидів знаменитий Воррен Вінд. Він читав листи і розсилав накази з дивовижною швидкістю та чіткістю. Порівняти його можна було б лише з впорядкованим ураганом.

Воррен Вінд був маленький чоловічок із кошлатим сивим волоссям і гострою борідкою, на вигляд хирлявий, але при цьому шалено активний. У нього були вражаючі очі, яскравіші за зірки і притягувальніші за магніти, і хто їх раз бачив, не скоро забував. І взагалі, як реформатор і організатор багатьох корисних справ, він довів, що не тільки очі, але й уся голова у нього – найвищого ґатунку. Ширилися всілякі легенди про ту надприродну швидкість, із якою він міг дати справедливу оцінку чому завгодно, особливо людям. Подейкували, що він знайшов собі дружину (котра потім довго трудилася поруч із ним заради загального добра), вибравши її миттєво з цілого батальйону жінок, одягнених в однакове форменне вбрання, що марширували повз нього під час якогось офіційного заходу. За однією версією, це були дівчата-скаути, за іншою – жіноча поліція. Патякали ще й про те, як троє волоцюг, однаково брудних і обірваних, з’явилися до нього якось за милостинею. Ні миті не вагаючись, він одного відіслав у клініку для нервовохворих, іншого – в заклад для алкоголіків, а третього взяв до себе лакеєм. Останній успішно і не без вигоди служив відтак упродовж багатьох років. Розповідали, звісно, і неминучі анекдоти про його блискавичні репліки і колючі, кмітливі відповіді в бесідах із Рузвельтом, Генрі Фордом, пані Асквіт* [17] Теодор Рузвельт (1858–1919) – 26-й президент США. Генрі Форд (1863–1947) – конструктор автомобілів, засновник корпорації «Форд Мотор». Герберт Генрі Асквіт (1852–1928) – британський політик, перший граф Оксфорда. Йдеться про його дружину Марґо Теннант. і з усіма тими, з ким у американського громадського діяча неминуче бувають історичні зустрічі, хоча б тільки на шпальтах газет.