Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Як же! Знаємо ми ці релігії майбутнього, – презирливо промовив мільйонер. – Я по них пройшовся густим гребінцем. Пархів набралися, як вуличні собаки. Була така особа на ім’я Софія, їй би зватися Сапфірою. [18] Йдеться про дружину одного з членів ранньохристиянської громади, котра разом із чоловіком приховала від своїх братів і сестер у вірі частину свого майна й їх спіткала смерть (Діяння апостолів 5:1). Брехня чистої води. Прив’язують нитки до столів і тамбуринів. Потім була ще одна гоп-компанія – «Невидиме життя». Вони переконували, ніби можуть зникати, коли захочуть. І справді зникли, а сотня тисяч моїх доларів – разом із ними. Знав я й Юпітера Ісуса з Денвера, бачився з ним кілька тижнів поспіль. Він також виявився звичайнісіньким шахраєм. Був і пророк-патагонець. Він давно вже накивав п’ятами в свою Патагонію. Ні, з мене досить. Відтепер вірю тільки тому, що бачу на власні очі. Здається, це називається атеїзмом.

– Та ні, ви мене не так зрозуміли, – палко запротестував чоловік із Оклахоми. – Я, схоже, анітрохи не менший атеїст, ніж ви. У нашому русі ніякою надприродною чи забобонною нісенітницею й не пахне, одна лиш чиста наука. Єдино справжня, правильна наука – це здоров’я, а єдино справжнє, правильне здоров’я – вміти дихати. Наповніть ваші легені просторим повітрям прерій, і воно змете ваші затхлі східні міста в океан. А заразом і ваших великих мужів, як пух будяків. Ось чим ми займаємося у себе на батьківщині: ми дихаємо. Не молимося, а дихаємо.

– Не сумніваюся, – втомлено сказав секретар.

На його розумному, жвавому обличчі ясно проступала втома. Однак він вислухав обидва монологи зі стоїчним терпінням і ввічливістю (спростовуючи легенди про нетерпимість і нахабство американців).

– Жодної містики, – продовжував Олбойн, – велике натуральне явище природи. Воно і стоїть за всіма містичними домислами. Для чого був потрібен юдеям бог? Для того, щоб вдихнути в ніздрі людині подих життя. А ми в Оклахомі всотуємо це дихання власними ніздрями. Саме слово «дух» означає «подих». Життя, прогрес, пророцтво – все зводиться до одного – до дихання.

– Дехто скаже, що все зводиться до теревенів, – зауважив Вендем, – але я радий, що ви хоча б обійшлися без релігійних фокусів.

На розумному обличчі секретаря, винятково блідому за контрастом із рудим волоссям, промайнув якийсь дивний вираз, схожий на затаєну гіркоту.

– А я от не радий, – сказав він. – Але нічого не можу вдіяти. Ви, бачу, маєте задоволення бути атеїстами, тому можете вірити, у що заманеться. А для мене… бачить Бог, я хотів би, щоб Він існував. Але Його немає. Таке вже моє везіння.

І раптом у них сироти побігли по спинах, бо усвідомили, що до їхньої групи, що тулилася перед кабінетом Вінда, нечутно і непомітно додався ще один чоловічок. Чи давно цей четвертий стояв біля них, ніхто із запеклих сперечальників сказати не міг, але вигляд у нього був такий, ніби він шанобливо і навіть боязко чекає можливості додати щось дуже важливе. Розбурханим суперечкою опонентам здалося, що незнайомець виник з-під землі – раптово і безшумно, як гриб. Та й сам він був чимось на зразок великого чорного гриба – коротенький, присадкуватий і незграбний, в на-суненому на чоло великому чорному капелюсі. Подібність була б ще повнішою, якби гриби могли носити з собою пошарпані безформні парасольки.

Секретар здивувався ще й тому, що чоловік цей був священиком. Але коли той звернув до нього своє кругле обличчя, що визирало з-під круглого бриля, і простодушно спитав, чи може він бачити пана Воррена Вінда, Феннер відповів, як і раніше, негативно і ще наполегливіше, ніж раніше.

Священик, проте, не здавався.

– Мені справді дуже треба побачити пана Вінда, – сказав він. – Як не дивно, це все, що мені потрібно. Я не хочу розмовляти з ним. Просто хочу переконатися, що він у себе і що його можна побачити.

– А я вам кажу, що він у себе, але бачити його не можна, – промовив Феннер з наростаючим роздратуванням. – І що означає «переконатися, що він у себе»? Звісно, він у себе. Ми залишили його там п’ять хвилин тому і з того часу не відходимо від дверей.

– Гаразд, але я хочу переконатися, що з ним усе гаразд, – вперто тримався свого священик.

– А в чому річ? – з досадою спитав секретар.

– В тому, що у мене є важливі, я б навіть сказав – вагомі причини сумніватися, що з ним усе добре.

– О Боже! – казячись вигукнув Вендем. – Знову ці забобони!

– Бачу, мені треба пояснити, – серйозно сказав священик. – Бо відчуваю, ви не дозволите мені навіть у шпаринку зазирнути, поки все не розповім.