Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Але зате я зобов’язаний рахуватися з законами Воррена Вінда, – втомлено зауважив секретар, – а в його правила входить залишатися на самоті, коли він цього забажає. Вілсон скаже вам те ж саме.

Довготелесий слуга, посланий за брошурою, якраз у цей момент незворушно йшов коридором із текою в руках.

– Вілсон сяде на лаву поруч із коридорним і буде сидіти, поки його не покличуть, і тільки тоді увійде до кабінету, але не раніше. Як і я. Ми з ним чудово розуміємо, чий хліб їмо, і сотні святих та янголів патера Брауна не змусять нас забути про це.

– Що стосується святих і янголів… – почав було священик.

– То це все нісенітниця, – закінчив за нього Феннер. – Не хочу сказати нічого образливого, але такі фокуси гарні для каплиць, крипт і тому подібних дивовижних місцин. Крізь двері американського готелю духи проникнути не можуть.

– Але люди можуть пролізти навіть крізь двері американського готелю, – терпляче заперечив патер Браун. – І, мені здається, найпростіше – відчинити їх.

– А ще простіше втратити своє місце, – відрізав секретар. – Воррен Вінд не стане тримати в секретарях таких дурнів. У будь-якому разі, тих, котрі вірять у казки, в які вірите ви.

– Ну що ж, – серйозно сказав священик, – це правда, я вірю в багато чого, у що ви, ймовірно, не вірите. Але мені довелося б довго перелічувати це і доводити, що маю слушність. Відчинити ж двері і довести, що я не маю рації, можна секунди за дві.

Слова ці, далебі, знайшли відгук в азартної та бунтівної душі прибульця із Заходу.

– Зізнаюся, я не проти довести, що ви помиляєтеся, – сказав Олбойн, рішуче ступивши до дверей, – і доведу.

Він відчинив двері і зазирнув у кімнату. І з першого ж погляду переконався, що крісло Воррена Вінда порожнє. З другого ж погляду переконався, що кабінет Воррена Вінда порожній також.

Феннер, мов наелектризований, кинувся вперед.

– Вінд у спальні, – уривчасто белькотів він, – більше йому ніде бути.

І чоловічок зник у глибині номера.

Всі застигли в порожньому покої, озираючись довкола. Перед їхніми очима постала серйозна, зухвала, аскетична простота меблювання, на яку звернули увагу раніше. Безперечно, в кімнаті і миші не було де сховатися, не те що людині. На стінах не було шпалер і, що рідкість в американських готелях, не було навіть шаф. Письмовий стіл був звичайним бюрком. Кріселка тут стояли жорсткі, з високою спинкою, прямі, як скелети. За мить із нутрощів апартаментів вигулькнув секретар, котрий обшукав дві інші кімнати. Відповідь можна було ясно прочитати в його очах, але губи ворушилися механічно, самі по собі, і молодик різко, буцімто стверджуючи, спитав:

– Він не з’являвся?

Присутні навіть не вважали за потрібне відповідати. Розум їхній ніби наткнувся на глуху стіну, подібну до тієї, яка дивилася в одне з вікон і поступово, у міру того, як повільно насувався вечір, перетворювалася з білої в сіру.

Вендем підійшов до підвіконня, біля якого стояв півгодини тому, і визирнув у відчинене вікно. Ні труби, ні пожежної драбини, ні виступу не було на стіні, що прямовисно спускалася б униз, на вуличку. Не було нічого і на стіні, що спиналася над вікном на кілька поверхів угору. На іншому ж боці вулиці тягнулася лише сумна пустеля білої стіни складу. Вендем поглянув униз, немов очікуючи побачити останки філантропа, котрий викинувся з вікна, але на бруківці розгледів лише невелику темну пляму – цілком імовірно, зменшений відстанню пістолет. Тим часом Феннер підійшов до іншого вікна в стіні, такої ж неприступної, що виходило вже не на бічну вулицю, а в невеликий декоративний сад. Група дерев заважала як слід огледіти місцевість, але дерева ці залишалися десь далеко внизу, біля основи житлового масиву. І Вендем, і секретар обернулися від вікон і дивились один на одного в густих сутінках. На полірованих поверхнях столів і столиків швидко тьмяніли останні відблиски сонячного світла. Феннер повернув вимикач, ніби сутінки дратували його, і кімната, осяяна електричним світлом, раптово набула чітких обрисів.

– Як ви нещодавно зволили зауважити, – похмуро промовив Вендем, жодним пострілом знизу його не дістати, навіть якщо пістолет заряджений. Але якби в нього і потрапила куля, то не міг же він просто луснути, як мильна бульбашка.

Секретар, ще блідіший, ніж зазвичай, з досадою глянув на жовчну фізію мільйонера.

– Звідки у вас такі цвинтарні настрої? До чого тут кулі та бульбашки? Чому б йому не бути живим?

– Справді, чому? – рівним голосом перепитав Вендем. – Скажіть мені, де він, і я скажу вам, як він туди потрапив.