Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Так, – підтвердив священик.

– Так, – глухо вимовив і Вендем. – Мені ніколи і не снилося, що побачу чи визнаю щось подібне. Але що тут ще додати? Прокляття здійснилося.

Феннер стояв, затуливши долонями обличчя. Священик торкнувся його руки.

– Ви були дуже близькі з ним?

Секретар відняв руки. Його бліде обличчя в місячному світлі здавалося мертвим.

– Я ненавидів його всією душею, – відповів він, – якщо його вбило прокляття, то чи не моє?

Слуга Божий міцніше стиснув його лікоть і сказав із запалом, якого до того не виявляв:

– Будь ласка, заспокойтеся, ви тут ні до чого.

Поліції стало сутужно, коли дійшло до опитування чотирьох свідків, причетних до цієї справи. Всі четверо були шановані і заслуговували повної довіри, а один, Сайлас Вендем, директор нафтового тресту, мав авторитет і владу. Перший же поліціянт, котрий спробував висловити недовіру до почутого, миттєво накликав на себе грім і блискавки з боку грізного магната.

– Не смійте мені казати, щоб я тримався фактів, – нагримав на нього мільйонер. – Я дотримувався фактів, коли вас ще й на світі не було, а тепер факти самі тримаються за мене. Я вам викладаю факти, аби у вас вистачило розуму правильно їх записати.

Правоохоронець був у літах і в невеликих чинах, і він нечітко усвідомлював, що мільйонер – постать така державна, що з ним не можна поводитися, як із пересічним громадянином. Тому передав магната і його супутників у руки свого загартованішого начальника, такого собі інспектора Коллінза, сивіючого чоловічка, котрий опанував грубувато-заспокійливий тон. Він немов демонстрував своїм виглядом, що добродушний, але дурниць не потерпить.

– Так-так, – промовив він, дивлячись на трьох свідків весело виблискуючими очима, – дивна виходить історійка.

Патер Браун уже повернувся до своїх повсякденних обов’язків, але Сайлас Вендем зволив відкласти виконання своїх найвідповідальніших обов’язків нафтового верховоди ще десь так на годину, щоб дати свідчення про свої приголомшливі враження. Обов’язки Феннера як секретаря фактично припинилися зі смертю його патрона. Що ж стосується дивовижного Арта Олбойна, то, оскільки ні в Нью-Йорку, ні в будь-якому іншому місці у нього не було жодних обов’язків, крім як ширити релігію Дихання Життя або Великого Духа, ніщо не відволікало його зараз від виконання свого громадянського обов’язку. Ось чому всі троє вишикувалися в кабінеті інспектора, готові підтвердити свідчення один одного.

– Мабуть, для початку скажу вам одразу, – бадьоро заявив інспектор, – марно морочити мені голову всілякою містичною дурнею. Я – чоловік практичний, поліціянт. Залишимо ці витребеньки для священиків і всіляких там служителів культів. Той ваш патер накрутив вас усіх вигадками про страшну смерть і Страшний суд, але я маю намір цілком виключити з цієї справи і його самого, і його релігію. Якщо Вінд вийшов із кімнати – отже, хтось його звідти випустив. І якщо Вінд висів на дереві, то хтось його повісив.

– Цілком слушно, – сказав Феннер. – Але оскільки всі ми свідчимо, що його ніхто не випускав, тоді питання в тому, як же його примудрилися повісити?

– А як ухитряється ніс вирости на обличчі? – хитрував інспектор. – На обличчі у нього виріс ніс, а на шиї виявився зашморг. Такі факти, а я, повторюю, чоловік практичний і керуюся фактами. Дивовиж на світі не буває. Отже, хтось це зробив.

Олбойн тримався на задньому плані, і його велика, широка постать складала природний фон для його субтильніших і рухливіших супутників. Він стояв, схиливши свою білу голову, з дещо відсутнім виглядом, але при останніх словах інспектора позбувся його, трусонув сивою гривою й остаточно прокинувся, хоча і зберіг приголомшений вираз. Гігант всунувся всередину групи, й у всіх виникло неясне відчуття, ніби він став ще громіздкішим, ніж раніше. Присутні занадто поспішно визнали його дурнем або штукарем, проте велет був не такий дурний, стверджуючи, що в ньому зачаїлася прихована сила, як у західного вітру, що збирає свою міць, аби одного разу змести кожну дрібницю.

– Отже, пане Коллінз, ви чоловік практичний, – голос титана прозвучав одночасно і м’яко, і з натиском. – Ви, здається, двічі чи тричі за свою коротку промову згадали про це, тому помилитися важко. Що ж, дуже помітний факт для того, хто займеться вашою біографією, описавши вашу вченість і застільні бесіди з додаванням портрета у віці п’яти років, дагеротипа бабусі і ландшафтів рідного міста. Сподіваюся, ваш біограф не забуде згадати, що у вас був ніс, як у мопса, і на ньому прищ, і що ви були такі гладкі, що через живіт ніг не бачили. Ну, якщо ви вже такий ходячий практик, то, може, допрактикуєтеся до того, що оживите Воррена Вінда і з’ясуєте достеменно у нього самого, як чоловік практичний проникає крізь дощаті двері? Але мені здається, що ви помиляєтеся. Ви – не ходячий практик, а ходяче непорозуміння, ось ви хто. Господь Всемогутній вирішив нас насмішити, коли вигадав вас.