Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Що ж це за теорія? – зацікавився священик.

– О, теорія вищого ґатунку, – похмуро відповів Фінзах. – Вона викликала б сенсацію, якби протрималася хоча б десять хвилин. Флойд сказав, що полковник був живий, коли його знайшли в альтанці, а лікар заколов його скальпелем, розрізаючи одяг.

– Кумедно, – сказав священик. – Він же просто відпочивав, сховавши обличчя в брудну підлогу.

– Наполегливість – велика річ, – продовжував оповідач. – Гадаю, Флойд будь-якою ціною проштовхнув би свою теорію в пресу і, може, навіть домігся б арешту медика, якби вся ця дурня не розвалилася на друзки, коли Гаррі Дрюса знайшли під Скелею Долі. Це все, що ми маємо. Гадаю, що самогубство майже рівнозначне зізнанню. Але подробиць цієї історії не дізнається ніхто і ніколи.

Настала пауза, потім господар скромно зауважив:

– А мені здається, що я знаю ці подробиці.

Фінзах здивовано глянув на нього.

– Але послухайте! – вигукнув він. – Як ви могли їх з’ясувати і були впевнені, що все відбувалося так, а не інакше? Ви сидите тут за сотню миль від місця події й укладаєте проповідь. Яким же дивом могли ви про все дізнатися? А якщо ви і справді до кінця розгадали загадку, скажіть на милість, з чого ж почали? Що вас наштовхнуло на розв’язок?

Патер Браун схопився. Таким схвильованим його мало кому доводилося бачити. Перший вигук прогримів, як вибух.

– Собака! – сказав він. – Ну, звісно, собака. Якби там, на березі, ви приділили йому достатньо уваги, то без моєї допомоги відновили б усе спочатку й до кінця.

Фінзах у ще більшому подиві втупився у священика.

– Але ж ви самі назвали мої здогади нісенітницею і сказали, що пес не має жодного стосунку до справи.

– Та має він стосунок до тієї справи, – не погодився патер Браун, – і ви б це виявили, якби бачили в нім собаку, а не Бога-Вседержителя, що вершить над нами справедливий суд.

Слуга Божий зам’явся, потім продовжував зніяковіло і ніби винувато:

– Щиро кажучи, я шалено люблю собак. І мені здається, що люди, схильні оточувати їх якимось містичним ореолом, найменше думають про них самих. Почнемо з дрібниці: чому тварина гавкала на Трейла і гарчала на Флойда? Питаєте, як я можу оцінити те, що трапилося, за сотню миль звідси, але ж це, власне, ваша заслуга. Ви так добре описали всіх цих людей, що я абсолютно ясно їх собі уявив. Люди, як Трейл, котрі вічно супляться, а часом раптом ні з того, ні з сього всміхаються і щось крутять у пальцях, – дуже нервові, легко втрачають самовладання. Не здивуюся, якщо і незамінний Флойд – дуже неврівноважений і знервований, – таких чимало серед ділових янкі. Чому б інакше, почувши, як зойкнула Дженет Дрюс, він поранив руку ножицями й упустив їх? Ну, а собаки, як відомо, терпіти не можуть нервових людей. Чи то їхня нервозність передається тваринам, бо собаки часом по-звірячому агресивні, чи то їм просто прикро, що їх не люблять. Бо собаки дуже самолюбні. Хоч би як там було, бідолаха Морок не злюбив і того, й іншого просто тому, що обидва його боялися. Ви, я знаю, дуже розумний, а над розумом гріх насміхатися, але часом мені здається, що ви занадто розумні, щоб розуміти тварин. Або людей, особливо якщо вони поводяться майже так само примітивно, як тварини. Тварини – невибагливі істоти, вони живуть у світі трюїзмів. [12] Трюїзм – загальновідома, заяложена істина, банальне твердження. Візьмімо наш випадок: собака гавкає на людину, а людина втікає від собаки. Вам, мені здається, бракує простоти, щоб правильно зметикувати: собака гавкає тому, що людина йому не подобається, а людина втікає, бо боїться собаки. Інших причин у них немає, та й навіщо вони? Вам же знадобилося все ускладнити, і ви вирішили, що собака – провидець, якийсь провісник долі. По-вашому, правник утікав не від собаки, а від ката. Але ж якщо подумати ретельніше, всі ці вигадки – просто на рідкість дурнуваті. Якби собака і справді так точно знав, хто вбив його господаря, він би не гавкав на нього, а вчепився б злочинцеві в горлянку.

З іншого боку, невже ви й справді вважаєте, що безсердечний лиходій, котрий може вбити свого давнього друга, тут же на очах його доньки та лікаря, котрий оглядав тіло, вділяти усмішки родичам жертви. Невже, по-вашому, цей зловмисник видасть себе в нападі каяття лише тому, що на нього загавкав пес? Він міг відчути зловісну іронію цього збігу. Це могло вразити його, як будь-який драматичний штрих. Але він не став би втікати через весь сад від свідка, який, як відомо, не вміє говорити. Так утікають не від зловісної іронії, а від собачих зубів. Ситуація дуже проста для вас. Щодо випадку на березі – то тут усе набагато цікавіше.