Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Цілком справедливо, – погодився священик.

– Молодший Дрюс додав, що він сам не раз чув, як цей пес гарчить на людей, наприклад, на Флойда, секретаря полковника. Я запекло заперечив, що це спростовує його власні аргументи – не можна звинуватити в одному і тому ж злочині кількох людей, тим більше Флойда – нешкідливого, як школяра. До того ж він був весь час на видноті, над зеленою огорожею, і його руда голова кидалася всім у вічі. «Так, – відказав Гаррі Дрюс, – тут у мене не зовсім сходяться кінці з кінцями, але давайте на хвилинку пройдемося в садок. Хочу показати вам одну річ, яку, мені здається, ніхто не зауважив». Це було в той самий день убивства, і в садочку все залишалося без змін. Драбина, як і раніше, стояла біля огорожі, і, підійшовши до неї впритул, мій супутник нахилився і щось підняв із густої трави. Виявилося, що це були садові ножиці, а на одному з лез – кров.

Патер Браун помовчав, потім спитав:

– А навіщо приходив юрист?

– Він сказав, що за ним послав полковник, аби змінити заповіт, – пояснив Фінзах. – До речі, про заповіт: його підписали не тоді.

– Мабуть, що так, – погодився патер Браун. – Щоб оформити заповіт, потрібні два свідки.

– Погоджуюся. Нотаріус приїжджав напередодні, і заповіт оформили, але наступного дня Трейла викликали знову – старий засумнівався в одному зі свідків і хотів це обміркувати.

– А хто були свідки? – поцікавився патер Браун.

– У тому-то й річ, – зі запалом вигукнув Фінзах. – Його свідками були Флойд і Валантен. Пам’ятаєте, лікар-чужоземець, або вже не знаю, хто він там такий. І раптом вони посварилися. Бо Флойд постійно пхає носа в чужі справи. Він із тих любителів гарячкувати, котрі, на жаль, використовують весь свій запал лише на те, щоб когось викрити. Лікар – із тих, хто ніколи і нікому не довіряє. Такі, як він, власники вогняних шевелюр і вибухових темпераментів, завжди або довірливі без міри, або безмірно недовірливі. А іноді і те й інше вкупі. Він не тільки майстер на всі руки, а й навіть повчає майстрів. Не тільки сам усе знає, а й усіх застерігає проти всіх. Знаючи за ним цю слабкість, не варто було б надавати занадто великого значення його підозрам, але в цьому випадку він, здається, має рацію. Флойд стверджує, що Валантен – насправді ніякий не Валантен. Він каже, що зустрічав його колись і тоді того називали де Війон. Отже, такий підпис недійсний. Певна річ, він люб’язно взяв на себе обов’язок розтлумачити відповідну статтю закону правнику, і вони добряче посварилися.

Священик зареготав.

– Люди часто сваряться, коли їм треба засвідчити заповіт. Перший висновок, який тут можна зробити, що їм самим нічого не належиться за цим заповітом. Ну, а що каже Валантен? Ваш всезнаючий секретар, без сумніву, більше знає про його прізвище, ніж він сам. Але ж навіть у медика може бути певна інформація про власне ім’я.

Фінзах повагався, перш ніж відповісти.

– Доктор Валантен дивно поставився до справи. Він узагалі дивний чоловік. Досить цікавий зовні, але відразу відчувається іноземець. Він молодий, але у нього борода, а обличчя дуже бліде, страшенно бліде і страшенно серйозне. Очі у нього стражденні – чи то він короткозорий і не носить окулярів, чи у нього голова тріщить від думок. Але лікар цілком привабливий і завжди бездоганно зодягнений – у циліндрі, в темному смокінгу з маленькою червоною розеткою. Тримається холодно і зарозуміло і, буває, так на вас гляне, що не знаєш, куди й подітися. Коли медика звинуватили в тому, що він ховається під чужим іменем, він, як сфінкс, втупився в секретаря, а потім сказав, що, далебі, американцям нема чого змінювати імена, позаяк їх і не було. Тут розсердився і полковник. Він наговорив лікареві купу дурниць. Гадаю, був би стриманішим, якби Валантен не планував стати його зятем. Але загалом я не звернув би увагу на цю сварку, якби не одна розмова, яку я випадково почув наступного дня, незадовго до вбивства. Мені неприємно її переказувати, адже тим самим зізнаюся, що підслуховував. У день убивства, коли ми йшли до воріт, прямуючи на прогулянку, я почув голоси доктора Валантена і панни Дрюс. Мабуть, вони пішли з тераси і стояли біля будинку в тіні, за кущами квітів. Перемовлялися бурхливо, але пошепки, а іноді просто сичали – закохані сварилися. Таких речей не переказують, але, як на біду, панна Дрюс повторила кілька разів слово «вбивство». Чи то вона просила не вбивати когось, чи то вважала, що вбивством можна захистити свою честь. Не так уже й часто звертаються з такими проханнями до джентльмена, котрий завітав на філіжанку чаю.