Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

За словами пана Трейла, полковник залишився в альтанці сам-один, це підтвердив і пан Флойд, котрий, залишаючись на своєму сідалі, зазначив, що в альтанку більше ніхто не заходив. Через десять хвилин панна Дрюс знову вийшла в сад і, ще не дійшовши до альтанки, побачила на підлозі тіло батька: на полковнику був білий полотняний френч, помітний здалеку. Дівчина зойкнула, збіглися всі інші і виявили, що полковник лежить мертвий біля перекинутого плетеного крісла. Доктор Валантен, котрий ще не встиг відійти задалеко, встановив, що удар було завдано якимось гострим знаряддям на кшталт стилета, встромленого під лопатку, що проштрикнув серце. У пошуках такого знаряддя поліція обшукала всю околицю, але нічого не виявила».

– То на полковнику був білий френч? – спитав патер Браун, відкладаючи замітку.

– Так, він звик до такого одягу в тропіках, – дещо сторопівши, відповів Фінзах. – Із ним там траплялися цікаві речі, він сам розповідав. До слова, Валантена він, мені здається, не любив тому, що і той служив у тропіках. Уже не знаю, чому, але так мені здається. У цій справі все загадкове. Замітка достатньо правдиво викладає всі обставини вбивства. Мене там не було, коли виявили труп, – ми з племінниками Дрюса якраз пішли на прогулян-ку й узяли з собою собаку, пам’ятаєте, того, про якого хотів вам розповісти. Але описано все дуже точно: пряма доріжка серед високих синіх квітів, нею прямує нотаріус у чорному костюмі та циліндрі, а над зеленою огорожею – руда голова секретаря. Рудого помітно здалеку, й якщо люди кажуть, що бачили його весь час, то це справді так. Цей секретар – кумедний тип: ніколи йому не сидиться на місці, вічно виконує чиюсь роботу. Ось і цього разу він підміняв садівника. Мені здається, що він американець. У нього американський погляд на життя, або підхід до справ, як кажуть у них в Америці.

– Ну, а правник? – поцікавився священик.

Фінзах відповів не відразу.

– Трейл справив на мене якесь дивне враження, – промовив він набагато повільніше, ніж зазвичай. – У своєму бездоганному чорному костюмі він виглядає мало не фертиком, і все ж у ньому є щось старомодне. Навіщось відростив пишні бакенбарди, яких ніхто не бачив із часів королеви Вікторії. Обличчя в нього серйозне, тримається з гідністю, але іноді, ніби схаменувшись, раптом усміхнеться, блисне своїми білими зубами, й одразу всю його гідність немов корова язиком злизала. Тоді в ньому з’являється щось солодке. Може, він просто соромиться і тому весь час то смикає краватку, то поправляє шпильку в ній. До речі, вони такі ж гарні і незвичайні, як він сам. Якби я хоч когось міг… Та ні, який сенс гадати, це абсолютно безнадійно. Хто міг це зробити? Й як? Чудасія. Правда, за одним винятком, про який я і хотів розповісти. Собака знає.

Патер Браун зітхнув і неуважно спитав:

– Ви ж у них жили як приятель молодого Дональда? Він також ходив із вами на прогулянку?

– Ні, – посміхнувшись, пояснив Фінзах. – Цей шибеник тільки під ранок ліг у ліжко, а прокинувся вже після нашого відходу. Я ходив на природу з його кузенами, молодими офіцерами з Індії. Ми базікали про різні дрібниці. Старший, здається, Герберт, дуже любить коней. Пам’ятаю, він весь час розповідав нам, як купив кобилу, і лаяв колишнього її власника. А його братик Гаррі все нарікав, що йому не пощастило в Монте-Карло. Згадую це лише для того, щоб ви збагнули, що розмова була найтривіальніша. Загадковим в нашій компанії був тільки собака.

– А якої він породи? – зацікавився священик.

– Такої ж, як і мій, – відповів Фінзах. – Я ж згадав усю цю історію, коли ви сказали, що не треба обожнювати собак. Це великий чорний мисливський пес. Його звуть Морок, і недарма, мені здається. Бо поведінка тварини ще темніша і загадковіша, ніж таємниця самого вбивства. Я вже вам розповідав, що обійстя Дрюса розкинулося біля моря. Ми пройшли берегом приблизно милю, а потім повернули назад і минули химерну гору, яку місцеві жителі називають Скелею Долі. Вона складається з двох великих каменів, причому горішній ледве тримається, зачепи – вмить впаде. Скеля – не надто висока, але обрис у неї доволі моторошний. У будь-якому разі, на мене він подіяв гнітюче, а мої молоді веселі супутники навряд чи переймалися красою природи. Можливо, я вже тоді щось передчував. Герберт спитав, котра година і чи не час повертатися, і мені здалося, що треба неодмінно дізнатися час, що це дуже важливо. Ні у Герберта, ні у мене не було з собою годинника, і ми гукнули його брата, котрий зупинився трохи віддалік біля огорожі розкурити люльку. Останній голосно крикнув: «Двадцять хвилин по четвертій», – і його гучний голос у навислих сутінках видався мені грізним. Це вийшло у нього невимушено і тому прозвучало ще зловісніше, а потім, певна річ, ми дізналися, що саме в ці секунди й насувалася біда. Доктор Валантен вважає, що бідолаха Дрюс помер десь о пів на п’яту.