Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Але даруйте! – вигукнув Пейн. – Який йому був сенс цілий день стерегти мертве тіло? Чому він не вбив його о сьомій годині вечора?

– Дозвольте мені, своєю чергою, поставити вам одне запитання, – відповів священик. – Чому портрет так і не був сфотографований? Бо злочинець поспішив убити Дарнуея ще до того, як той встиг зробити це. Йому, далебі, було важливо, щоб фотографія не потрапила до антиквара, бо той добре знав реліквії цього будинку.

Запала мовчанка, потім священик продовжив тихішим голосом.

– Хіба ви самі не бачите, як усе це просто? Ви ж свого часу зробили одне припущення, але дійсність виявилася ще простішою. Ви сказали, що будь-яка людина може надати собі схожості з портретом. Але ж ще легше надати портрету схожості з людиною… Коротко кажучи, ніякого фатуму Дарнуеїв не існує. Не було старовинної картини, не було старовинного напису, не було переказу про чоловіка, котрий відібрав життя у своєї дружини. Але був інший чоловік, дуже жорстокий і дуже розумний, котрий хотів відібрати життя у свого суперника, щоб викрасти його наречену. – Священик сумно посміхнувся Пейну, немов заспокоюючи його. – Ви, либонь, зараз подумали, що я маю на увазі вас, – усміхнувся він. – Та не тільки ви відвідували цей будинок із романтичних спонукань. Ви знаєте цього чоловіка, або, точніше, гадаєте, що знаєте. Але є темні безодні в душі Мартіна Вуда – художника та шанувальника старовини, про які ніхто з його знайомих навіть не здогадується. Пам’ятаєте, що його запросили в замок, аби реставрувати картини? Мовою трухлявих аристократів це означає, що він мав дізнатися і доповісти Дарнуеям, які скарби ті мають у своєму розпорядженні. Вони нітрохи б не здивувалися, якби в замку виявився портрет, якого раніше ніхто не помічав. Але тут потрібен талант, а Вуд його має. Мабуть, він мав рацію, коли казав, що якщо це не Гольбейн, то майстер, котрий не поступається йому геніальністю.

– Я вражений, – сказав Пейн, – але дуже багато мені ще невтямки. Звідки він дізнався, як виглядає Дарнуей? Яким чином убив його? Лікарі так і не допетрали причину смерті.

– У панни Дарнуей була фотографія австралійця, яку він надіслав їй ще до свого приїзду, – сказав священик. – Ну, а коли стало відомо, як виглядає новий спадкоємець, Вуду неважко було дізнатися й усе інше. Ми не знаємо багатьох деталей, але про них можна здогадатися. Пам’ятаєте, що він часто допомагав Дарнуею в темній кімнаті, але ж там дуже легко, скажімо, вколоти людину отруєною голкою, коли до того ж під рукою є всілякі отрути. Ні, труднощі не в цьому. Мене мучило інше: як Вуд примудрився бути одночасно в двох місцях? Яким чином зумів витягнути труп із темної кімнати і так притулити його до апарата, щоб той упав через кілька секунд, і водночас шукати в бібліотеці книжку? І я, старий телепень, не здогадався поглянути уважніше на книжкові полиці! Тільки зараз, завдяки щасливому випадку, я виявив ось на цій фотографії найпростіший факт – книгу про папессу Йоанну.

– Ви приберегли насамкінець найтаємничішу зі своїх загадок, – втішився Пейн. – Який стосунок до цієї історії може мати папесса Йоанна?

– Не забудьте і про книгу про Ісландію, а також про релігію якогось Фрідріха. Тепер усе питання тільки в тому, що за людина був покійний лорд Дарнуей.

– І це все? – розгубився Пейн.

– Він був великий оригінал, освічений і мав почуття гумору. Як людина освічена, він, звісно, знав, що ніякої папесси Йоанни ніколи не існувало. Як людина з почуттям гумору, він цілком міг вигадати назву «Змії Ісландії», бо їх також немає в природі. Я насмілюся відновити третю назву «Релігія Фрідріха Великого», якої також ніколи не існувало. Так ось, чи не здається вам, що всі ці назви якнайкраще підходять до видань, які зовсім і не книжки, або, правильніше, до книжкових полиць, які не книжкові полиці.

– Годі! – вигукнув Пейн. – Я збагнув. Це потаємні сходи…

– …що ведуть нагору, в ту кімнату, яку Вуд сам обрав для лабораторії, – закінчив священик. – Так, саме потаємні сходи, і нічого тут не вдієш. Усе виявилося вельми банальним і дурним, а найдурніший – я, бо не розгадав цього відразу. Ми всі попалися на гачок старовинної романтики – були тут і занепалі шляхетні родини, і руйнація родинного гнізда. Тож хіба могло обійтися без потаємного ходу! Це була схованка католицьких священиків, і, чесне слово, я заслужив, щоб мене туди запроторили.

– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарні створіння, тільки не плутайте створіння з Творцем.