Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Пригадую, ви казали, що дотримуєтеся раціонального погляду на ці речі, – сказав доктор Барнет. – Хіба ви не вірите в спадковість?

– Я казав, що вірю в денне світло, – пояснив священик голосно та чітко. – І не маю наміру вибирати між двома підземними ходами забобонів – обидва вони ведуть у темряву. Ось вам доказ: ви всі навіть не здогадуєтеся про те, що насправді сталося в оселі.

– Маєте на увазі самогубство? – поцікавився Пейн.

– Маю на увазі вбивство, – відрубав патер Браун. І хоча він сказав це тільки трохи голосніше, голос його, здавалося, прокотився по всьому берегу. – Так, це було вбивство. Але вбивство, вчинене людською волею, яку Господь Бог зробив вільною.

Що на це відказали інші, Пейн так ніколи і не дізнався, бо слово, вимовлене священиком, дуже дивно подіяло на нього: воно його схвилювало, буцімто закличний звук фанфар, і прикувало до місця.

Супутники Пейна пішли далеко вперед, а він усе ще стояв нерухомо – один серед піщаної рівнини. Кров забурлила в жилах чоловіка, і волосся, як то кажуть, заворушилося на голові. Водночас маляра охопило якесь незрозуміле щастя.

Психологічний процес – занадто складний, щоб у ньому розібратися, – привів його до рішення, яке ще не піддавалося аналізу. Але воно несло з собою звільнення. Постоявши трохи, чоловік обернувся і повільно пішов назад, через піски, до обійстя Дарнуеїв.

Рішучими кроками, від яких затремтів старий міст, подорожній перетнув рів, спустився сходами, минув усю анфіладу темних покоїв і нарешті досяг тієї кімнати, де Аделаїда Дарнуей сиділа в ореолі блідого світла, що падало з овального вікна, немов свята, всіма забута та покинута в долині смерті. Панночка підняла на візитера очі, і здивування, що з’явилося на її обличчі, зробило його ще дивнішим.

– Що трапилося? – спитала вона. – Чому ви повернулися?

– Я повернувся за сплячою красунею, – пояснив він, і в голосі його почувся сміх. – Цей старий замок поринув у сон багато років тому, як каже лікар, але вам не слід прикидатися старою. Ходімо нагору, до світла, і вам відкриється правда. Я знаю одне слово, страшне слово, яке зруйнує злі чари.

Вона нічого не збагнула з того, що їй сказали. Однак підвелася, пішла за гостем через довгу залу, піднялася сходами і вийшла з дому під вечірнє небо. Покинутий, спорожнілий парк спускався до моря. Старий фонтан із скульптурою тритона ще стояв на своєму місці, але вже весь позеленів від часу, і з висохлого рогу в порожній басейн давно вже не лилася вода. Пейн багато разів бачив цей сумний силует на тлі вечірнього неба, і він завжди здавався йому втіленням утраченого щастя. Мине ще трохи часу, міркував Пейн, і басейн знову наповниться водою, але це буде мутно-зелена гірка вода моря, квіти захлинуться в ній і загинуть серед густих чіпких водоростей. І донька Дарнуеїв побереться – побереться зі смертю та долею, глухою та безжальною, як море. Однак тепер Пейн сміливо поклав велику руку на бронзового тритона і трясонув ним так, немов хотів скинути з п’єдесталу зловісне божество мертвого парку.

– Про що ви? – спокійно поцікавилася дівчина. – Що це за слово, яке звільнить нас?

– Це слово – «вбивство», – відказав він, – і воно несе з собою звільнення, чисте, як весняні квіти. Ні-ні, не подумайте, що я вбив когось. Але після страшних снів, що мучили вас, звістка, що хтось може бути вбитий, уже сама по собі – звільнення. Не розумієте? Весь цей жах, у якому ви жили, виходив від вас самих. Фатум Дарнуеїв був у самих Дарнуеях. Він розпускався, як страшна отруйна квітка. Ніщо не могло позбавити від нього, навіть щаслива випадковість. Він був невідворотний, чи то коли йшлося про старі перекази Вейна, чи про новомодні теорії Барнета… Але чоловік, котрий загинув сьогодні, не став жертвою містичного прокляття чи спадкового божевілля. Його вбили. Певна річ, це – велике нещастя, requiescat in pace. [9] Спочивай в мирі ( лат.). Але це і щастя, бо воно прийшло зовні, як промінчик денного світла.

Раптом дівчина посміхнулася.

– Здається, я втямила, хоча ви й балакаєте, як навіженець. Хто ж його вбив?

– Не знаю, – відповів він спокійно. – Але патер Браун знає. І він сказав, що вбивство скоїла свобода – вільна, як цей морський вітер.

– Патер Браун – дивовижний чоловік, – промовила панночка не відразу. – Тільки він один якось оживляв моє життя, до того часу, поки…

– Поки що? – перепитав Пейн, рвучко нахилився до дівчини і так штовхнув бронзове чудовисько, що воно хитнулося на своєму п’єдесталі.