Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

П’ятеро чоловіків, в тому числі і лікар, сиділи навколо столу, і Пейн неуважно подумав, що єдина яскрава пляма в кімнаті – його власний смугастий піджак і руде волосся, бо священик і старий слуга були в чорному, а Вуд і Дарнуей завжди носили темно-сірі, майже чорні костюми. Мабуть, саме цей контраст і мав на увазі молодий Дарнуей, назвавши Пейна єдиною в маєтку живою людиною. Але тут Дарнуей круто обернувся в кріслі і став промовляти. Художник відразу допетрав, що мова піде про найстрашніше та найважливіше на світі.

– Чи є в усьому цьому хоч крихта правди? – сумнівався новий спадкоємець. – Ось питання, яке я весь час задаю собі, задаю до того часу, поки думки не починають мутніти в мене в голові. Ніколи не припускав, що зможу міркувати про такі речі, але мізкую про портрет, про написи і про збіги, або… називайте це як заманеться – весь ціпенію. Чи можна в це вірити? Чи існує прокляття Дарнуеїв, чи все це дика, безглузда випадковість? Я маю право одружитися чи цим накличу на себе і ще на одну людину щось темне, страшне та невідоме?

Його блукаючий погляд ковзнув по присутніх і зупинився на спокійному обличчі священика. Здавалося, він тепер звертався тільки до нього. Тверезомислячого та здорового Пейна обурило, що чоловік, котрий повстав проти забобонів, просить допомоги у вірного служителя забобон. Художник сидів поруч із Дарнуеєм і втрутився, перш ніж слуга Божий устиг відповісти.

– Збіги ці і справді дивні, – сказав Пейн із показною недбалістю. – Але ж усі ми…

Він раптом замовк, немов громом уражений.

Почувши слова художника, Дарнуей різко обернувся, ліва брова в нього сіпнулася, і на мить Пейн побачив перед собою обличчя з портрета. Зловісна схожість була настільки вражаюча, що всі мимоволі сіпнулися. У старого слуги вирвався глухий стогін.

– Ні, це безнадійно, – хрипко зітхнув він. – Ми зіткнулися з чимось дуже лиховісним.

– Так, – тихо погодився священик. – Ми справді зіткнулися з чимось страшним, найстрашнішим із усього, що я знаю, – з дурістю.

– Як ви сказали? – спитав Дарнуей, не зводячи з нього очей.

– Я сказав: із дурістю, – повторив священик. – Досі я не втручався, бо це не моя справа. Я тут людина стороння, тимчасово заміняю священика в тутешній парафії і в замку бував як гість на запрошення панни Дарнуей. Але якщо хочете знати мою думку, що ж, охоче її оприлюдню. Звісно, ніякого прокляття Дарнуеїв немає, і ніщо не заважає вам одружитися за власним вибором. Жодній людині не може бути призначено зробити навіть найменший гріх, не кажучи вже про такий страшний, як убивство чи самогубство. Вас не можна змусити чинити проти совісті тільки тому, що ваше прізвище Дарнуей. У будь-якому разі, не більше, ніж мене, бо моє – Браун. Прокляття Браунів, – додав він не без іронії, – або ще краще – «зловісний фатум Браунів».

– І ви, – здивувався австралієць, – радите мені саме так думати про це?

– Раджу вам думати про щось інше, – весело пояснив священик.

– Чому ви покинули перспективне мистецтво фотографії? Куди подівся ваш апарат? Тут, унизу, певна річ, занадто темно, але на горішньому поверсі, під широкими склепіннями, можна влаштувати чудову фотостудію. Кілька робітників миттю спорудять там скляний дах.

– Та що ви! – запротестував Вуд. – Уже від вас я найменше чекав такого блюзнірства стосовно прекрасних готичних склепінь! Вони – чи не найкраще з того, що ваша релігія дала світові. Здавалося б, ви маєте з повагою ставитися до архітектури. І ніяк не збагну, звідки у вас така пристрасть до фотографії?

– У мене пристрасть до денного світла, – відповів патер Браун. – Особливо тут, де його так мало. Фотографія ж пов’язана зі світлом. А якщо ви не втямили, що я готовий зрівняти з землею всі готичні склепіння в світі, щоб зберегти спокій хоча б однієї людської душі, то ви знаєте про мою релігію ще менше, ніж вам здається.

Австралієць зіп’явся на ноги, немов відчув несподіваний приплив сил.

– Оце я розумію! Ось справжні слова! – заволав він. – Хоча, зізнатися, ніяк не очікував почути таке від вас. Знаєте що, любий патере, я ось візьму і зроблю одну штукенцію – доведу, що ще не зовсім втратив глузд.

Старий слуга не зводив з нього переляканого, настороженого погляду, немов у бунтарському пориві молодика зачаїлася загибель.

– Боже, – пробурмотів він, – що ви хочете зробити?

– Сфотографувати портрет, – відказав Дарнуей.

Не минуло, проте, і тижня, а грозові хмари катастрофи знову нависли над замком і, затьмаривши сонце розсудливості, до якого марно звертався священик, знову занурили господу в чорну темряву долі. Обладнати студію виявилося зовсім неважко. Вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої студії – порожня, простора і наповнена денним світлом. Але коли людина потрапляла туди відразу з тіні нижніх кімнат, їй починало здаватися, що миттєво перенеслася з темного минулого в блискуче майбутнє.