Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Маєте рацію, – погодився Вуд. – Коли поживеш в цьому підземному замку, багато починаєш бачити в іншому світлі! Мені довелося добряче попітніти над картиною, поки я її реставрував, і, знаєте, вона стала якось дивно діяти на мене. Особа на полотні іноді здається мені живішою, ніж мертвотні обличчя тутешніх мешканців. Вона, немов талісман чи магніт, повеліває стихіями, викликає події та долі. Ви, певна річ, скажете, що це гра уяви?

– Що це за гамір? – раптом спохопився Пейн.

Вони прислухалися, але не почули нічого, крім віддаленого глухого ревіння моря. Потім їм стало здаватися, що крізь цей гуркіт лунає голос, спочатку приглушений, а потім усе виразніший. За мить вони вже були впевнені, що хтось кричав близько біля замку.

Пейн нагнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те саме, з якого не було видно нічого, крім віддзеркаленого у воді неба і смужки берега. Але тепер перевернуте зображення якось змінилося. Від навислої тіні берега йшли ще дві темні тіні – відображення ніг людини, котра стояла високо на березі. Крізь вузький віконний отвір виднілися тільки ці ноги, чорніючи на блідому, мертвому тлі вечірнього неба. Голови не було видно – вона немов ховалася в хмарах, і голос від цього здавався ще страшнішим. Чоловік кричав, а що кричав, не можна було ні розчути як слід, ні збагнути.

Пейн, змінившись в обличчі, пильно вдивлявся в сутінки й якимось не своїм голосом сказав:

– Як дивно він стоїть!

– Ні, ні! – поспішно прошепотів Вуд. – У дзеркалі все виглядає дуже дивно. Це просто брижі на воді, а вам привиджується.

– Що привиджується? – різко спитав священик.

– Що він кульгає на ліву ногу.

Пейн із самого початку сприйняв овальне вікно, як якесь чарівне свічадо, і тепер йому здалося, що бачить у ньому таємничі образи долі. Крім силуета, у воді окреслювалося ще щось незрозуміле: три тонкі довгі лінії на блідому тлі неба, немов поруч із незнайомцем стояло триноге чудовисько – гігантський павук чи якась птаха. Потім цей образ змінився іншим, реальнішим, Пейн подумав про триногу язичницького жертовника. Але тут дивний предмет наче випарувався, а людські ноги зникли з поля зору.

Пейн обернувся і побачив бліде обличчя дворецького, рот його був напіввідкритий, і з нього стирчав гидкий єдиний зуб.

– Це він. Пароплав із Австралії прибув сьогодні вранці.

Повертаючись із бібліотеки в більшу вітальню, присутні почули кроки незнайомця, котрий шумно спускався сходами. Прибулець тягнув за собою якісь речі, що складали його невеликий багаж. Побачивши їх, Пейн полегшено засміявся. Таємнича тринога виявилася всього лиш складеним штативом фотоапарата, та й сам чоловік виглядав цілком реально і по-земному. Він був одягнений у вільний темний костюм і сіру фланелеву сорочку, а його важкі черевики доволі нешанобливо порушували тишу старовинних покоїв. Коли ж проминув велику залу, присутні помітили, що той накульгує. Але не це було головним. Пейн і всі присутні не відриваючись втупилися в його обличчя.

Він, мабуть, відчув щось дивне і незручне в тому, як його зустріли, але явно не тямився, в чому річ. Дівчина, заручена з ним, була вродлива і, мабуть, сподобалася нареченому, але водночас ніби злякала його.

Лакей привітав спадкоємця зі старовинною церемонністю, але при цьому дивився на нового господаря, як на привида. Погляд священика був непроникним і вже тому діяв гнітюче. Думки Пейна несподівано отримали новий напрямок: у всьо-му, що відбувається, йому бачилася якась іронія – зловісна іронія в дусі давньогрецьких трагедій. Раніше незнайомець був для нього дияволом, але дійсність виявилася, мабуть, ще страшнішою: він був втіленням сліпої долі. Здавалося, чоловік прямував до злочину з жахливим незнанням Едипа. До свого родинного замку увійшов повністю безтурботно і спинився, щоб сфотографувати обійстя, але навіть фотоапарат набув раптом схожості з триногою трагічної піфії. [8] Піфія – віщунка та жриця Аполлона в Дельфах.

Однак трохи пізніше, прощаючись, Пейн із подивом помі-тив, що австралієць не такий уже й байдужий до навколиш-нього середовища. Він сказав, стишивши голос:

– Не йдіть або хоча б хутко приходьте знову. Ви схожі на живу людину. Від цього будинку у мене кров холоне в жилах.

Коли Пейн вибрався з підземних кімнат і вдихнув на повні груди нічне повітря і свіжий запах моря, йому здалося, що він залишив позаду царство снів, де події нагромаджуються одна на одну тривожно та химерно. Прибуття дивного родича з Австралії здавалося надто вже несподіваним. В його подобі, як у дзеркалі, повторювалися риси обличчя, написані на портреті. Цей збіг лякав Пейна, немов він зустрівся з двоголовим монстром. Утім, не все в цій оселі було жахіттям, і не обличчя австралійця найглибше врізалося йому в пам’ять.