Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– А що думає про це сама панна Дарнуей у своїй башточці, оповитій плющем? – сухо спитав Мартін Вуд.

– Те ж, що і про все інше, – відповідав медик. – У цьому занедбаному будинку, вмістилищі старих переказів і забобонів, узагалі не думають, там тільки мріють і віддаються на волю випадку. Тому вона сприймає і родинну угоду, і чоловіка з колоній, як один із проявів фатуму, що тяжіє над родом Дарнуеїв. Мені здається, якщо він навіть виявиться однооким горбатим негром, та ще й убивцею, вона сприйме це як ще один штрих, що довершує похмуру картину.

– Слухаючи вас, мій лондонський колега матиме не дуже веселе враження про наших знайомих, – розсміявся Вуд. – А я було хотів репрезентувати його їм. Художнику просто гріх не переглянути родинні портрети Дарнуеїв. Але якщо австралійське вторгнення зараз у самому розпалі, нам, мабуть, доведеться відкласти свій візит.

– Ні-ні! Заради Бога, навідайте їх, – замахав руками доктор Барнет, і в голосі його прозвучали теплі нотки. – Все, що може хоч трохи розважити їхнє безрадісне життя, полегшує моє завдання. Дуже добре, що з’явився той кузен із колоній, але його одного, мабуть, недостатньо, щоб якось оживити тутешню атмосферу. Чим більше відвідувачів, тим краще. Ходімо, я сам вас представлю.

Підійшовши ближче до господи, вони побачили, що та стоїть ніби на острові, – з усіх боків маєток оточував глибокий рів, наповнений морською водою. З мосту вони дісталися до доволі широкого кам’яного майданчика, поораного великими тріщинами, крізь які пробивалися паростки бур’яну. У сірому світлі сутінків кам’яний дворик здавався голим і пустельним. Пейн ніколи б раніше не повірив, що крихітний шматочок простору може з такою повнотою передати реальний дух запустіння. Майданчик слугував умовним величезним порогом до вхідної брами, розташованої під низькою тюдорівською аркою. Двері були розчахнуті навстіж і чорніли, немов вхід до яскині.

Лікар не затримуючись повів їх прямо у будинок, і тут ще одна річ неприємно вразила Пейна. Він очікував, що доведеться підійматися вузькими гвинтовими сходами в якусь напівзруйновану вежу, але виявилося, що перші ж сходинки ведуть не вгору, а кудись униз. Відвідувачі проминули кілька коротких сходових переходів, а потім – великі похмурі покої. Якби не потьмянілі портрети на стінах і не запилюжені книжкові полиці, можна було б подумати, що вони рухаються середньовічними підземними казематами. То тут, то там свічка в старовинному канделябрі виривала з мороку випадкову подробицю зотлілої розкоші. Але Пейна гнітило не стільки це похмуре штучне освітлення, скільки тьмяний відблиск денного світла, що просочується невідь-звідки.

Пройшовши в кінець довгої зали, Пейн помітив єдине вікно – низьке, овальне, в примхливому стилі кінця XVII століття. Це вікно мало дивовижну особливість: через нього виднілося не небо, а тільки його відображення – бліда смужка денного світла, що, як у дзеркалі, відбивалася в воді рову, під тінню навислого берега. Пейну пригадалася легендарна господиня шалотського замку, котра бачила світ лише в люстерко. Тому світ господиня цього замку бачила не тільки в дзеркальному, але і в перевернутому зображенні.

– Так виглядає, – тихо зауважив Вуд, – що будинок Дарнуеїв руйнується – і в переносному, і в прямому сенсі цього слова. Його, либонь, повільно засмоктує болото або сипучий пісок, і згодом над ним зеленим дахом зійдеться море.

Навіть незворушний доктор Барнет ледь сіпнувся, коли до них нечутно наблизився хтось. Така тиша панувала в кімнаті, що першої миті вона здалася їм цілком порожньою. Тим часом у приміщенні було троє людей – три похмурі нерухомі постаті в напівтемній кімнаті, зодягнені в чорне і схожі на темні тіні. Коли перший підійшов ближче, на нього впало тьмяне світло з вікна, і гості розрізнили безкровне старече обличчя, майже таке ж біле, як сиве волосся, що оздоблювало його. Це був старий Вейн, дворецький, що залишився в замку in loco parentis [6] Замість батька ( лат.). після смерті ексцентричного дивака – останнього лорда Дарнуея. Якби у нього зовсім не було зубів, то він міг би видатися цілком пристойним дідусем. Але у старигана зберігся один-єдиний зуб, який показувався з рота щоразу, як той починав шамкотіти, і це надавало старому вельми зловісного вигляду. Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані католики. Пейн жваво уявив собі, як той бурмоче молитви, перебирає вервечку, служить месу або робить ще щось лиховісне в цій похмурій оселі. Зараз священик, мабуть, намагався дати релігійну розраду своїй молодій співрозмовниці, але навряд чи зумів її втішити або хоча б підбадьорити. В іншому слуга Божий нічим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його співбесідниці ніяк не можна було назвати ні простим, ні маловиразним. У темному обрамленні одягу, волосся та крісла воно вражало жахливою блідістю і до болю живою красою. Пейн не відриваючись довго дивився на нього. Ще багато разів у житті судилося йому дивитися і не надивитися на це обличчя.