Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– То ви кажете, – звернувся Пейн до лікаря, коли вони разом йшли піщаним берегом уздовж темніючого моря, – ка-жете, що є сімейна угода, яка зумовлює заручини цього жев-жика з Австралії з панною Дарнуей? Це прямо роман якийсь!

– Історичний роман, – погодився доктор Барнет. – Дарнуеї занурилися в сон кілька століть тому, коли існували звичаї, про які ми тепер читаємо тільки в книжках. У них у родині, здається, і справді є стара сімейна традиція поєднувати шлюбом – щоб не дробити родове майно – двоюрідних чи троюрідних братів і сестер, якщо вони пасують одне одному за віком. Дуже ідіотська традиція, маю вам сказати. Часті шлюби всередині однієї родини за законом спадковості неминуче призводять до виродження. Може, тому рід Дарнуеїв і занепав.

– Я б не сказав, що слово «виродження» доречне стосовно до всіх членів цієї родини, – сухо зауважив Пейн.

– Так, мабуть, – погодився доктор. – Спадкоємець не схожий на виродка, хоч він і кульгавий.

– Спадкоємець! – зарепетував Пейн, раптом розсердившись без жодної видимої причини. – Ну, знаєте! Якщо, на вашу думку, спадкоємиця схожа на виродка, то у вас у самого збочений смак.

Обличчя медика спохмурніло.

– Вважаю, що про це мені відомо дещо більше, ніж вам, – різко відрубав він.

Вони розійшлися, не зронивши більше ні слова: кожен відчував, що був безглуздо брутальний і тому сам накликав на себе відповідну реакцію. Пейну тепер ніхто не заважав і його думкам також, бо Вуд затримався в замку через якусь справу, пов’язану з картинами.

Пейн нахабно скористався запрошенням трохи переляканого кузена з колоній. За наступні два-три тижні він набагато ближче познайомився з темними покоями замку Дарнуеїв, утім, треба сказати, що його спроби розважити мешканців замку були спрямовані не лише на австралійського кузена. Сумна панна Дарнуей не менше була спрагла розваг, і чоловік був готовий на всі лади служити їй. Тим часом совість Пейна була не зовсім спокійна, та й невизначеність становища дещо бентежила його. Минали тижні, а з поведінки нового Дарнуея так і не можна було збагнути, вважає він себе пов’язаним старою угодою чи ні. Австралієць задумливо вештався темними галереями та годинами простоював перед зловісною картиною. Старі тіні будинку-буцегарні вже почали згущуватися над ним, і від його австралійської життєрадісності не залишилося і сліду.

А Пейну все не вдавалося вивідати те, що було для нього найважливішим. Якось він спробував відкрити серце Мартіну Вуду, котрий вовтузився, за своїм звичаєм, з картинами, але розмова не дала нічого нового й обнадійливого.

– Мені здається, вам нема чого пхатися, – відрізав Вуд, – адже вони заручені.

– Я і не буду пхатися, якщо вони заручені. Але чи існують ці заручини? З панною Дарнуей я про це, природно, не балакав, але часто бачу її, і мені ясно, що вона не вважає себе нареченою, хоча, може, і допускає думку, що якась угода існувала. А кузен – той узагалі мовчить і робить вигляд, ніби нічого не було і немає. Така невизначеність жорстоко відгукується на всіх.

– І в першу чергу на вас, – різко зауважив Вуд. – Але якщо хочете знати, що я думаю про це, то прошу дуже, я скажу: гадаю, він просто боїться.

– Боїться, що йому відмовлять? – здивувався Пейн.

– Ні, що погодяться, – відповів Вуд. – Та не дивіться на мене такими страшними очима! Я зовсім не хочу сказати, що він боїться панну Дарнуей. Він боїться картини.

– Картини? – перепитав Пейн.

– Прокляття, пов’язаного з картиною. Хіба не пам’ятаєте напис, де йдеться про фатум Дарнуеїв?

– Пам’ятаю, пам’ятаю. Але погодьтеся, навіть долю Дарнуеїв не можна тлумачити двояко. Спочатку ви казали, що я не маю права на щось розраховувати, бо існує угода, а тепер торочите, що угода не може бути виконана тому, що існує прокляття. Але якщо прокляття знищує угоду, то чому вона пов’язана ним? Якщо молодята бояться одружитися, отже, кожен із них вільний у своєму виборі – і казочці кінець. З якого дива я маю зважати на їхні родинні звичаї більше, ніж вони самі? Ваша позиція видається мені хиткою.

– Що й казати, тут сам дідько ногу зломить, – роздратовано сказав Вуд і знову застукав молотком по підрамнику.

Й ось якось уранці новий спадкоємець порушив свою довгу та незбагненну мовчанку. Зробив він це дещо несподівано, з властивою йому прямотою, але явно з найчесніших мотивів. Молодик відкрито попросив поради, і ні в когось одного, як Пейн, а відразу в усіх. Він звернувся до всієї громади, немов депутат парламенту до виборців, «розкрив карти», як сказав він сам. На щастя, молода господиня замку при цьому не була присутня, що дуже втішило Пейна. Втім, треба сказати, австралієць діяв щиросердно, йому здавалося цілком природним звернутися за допомогою. Він зібрав щось на зразок сімейної ради і поклав, вірніше, жбурнув свої карти на стіл із відчаєм людини, котра дні і ночі безперервно і безуспішно б’ється над нерозв’язним завданням. Відтоді як він прибув сюди, минуло трохи часу, але тіні замку, низькі вікна та темні галереї дивним чином змінили австралійця – збільшили схожість, думка про яку не залишала всіх.