Гилберт Честертон - Небесна стріла

Слова Говма вразили всіх без винятку, ніби удар блискавки. І раптом тишу порушив голос отця Бравна, тихий, як писк миші:

— Ви зробили це свідомо? Ви хотіли його вбити?

— Не знаю, чи є відповідь на це запитання, — нервово гризучи нігті, відповів Говм. — я… я просто збожеволів від гніву. Вайз поводився зухвало, все це відбувалося в його маєтку. Він образив мене, здається, навіть ударив. Ми вхопилися один в одного, і він… він упав зі скелі. Я отямився лише тоді, коли був уже далеко від того страшного місця. І щойно тоді зрозумів, що скоїв злочин, який позбавляє мене права називатися людиною. Тавро Каїна обпікало моє чоло, здавалося, воно обпекло і мій мозок. Я став убивцею, і змушений у всьому зізнатися. — Раптом Говм увесь випрямився. — А говорити про инших я не маю права. Навіть не намагайтеся розпитувати мене про змову чи про спільників. Я вам нічого не розповім.

— Беручи до уваги те, що минулої ночі було вбито ще двох мільйонерів, логічно було б припустити, що ця сварка не була спонтанною. Хто вас послав? — запитав Неарс.

— Я ні слова не скажу вам про те, на кого я працював, — з гордістю відповів Говм. — Я вбивця, та ніколи не стану зрадником.

Неарс підійшов до вхідних дверей, покликав когось із поліцейських, а потім тихо сказав секретареві Вайза:

— Ми таки підемо оглянути місце злочину, тільки от злочинця поведемо під конвоєм.

Усі присутні розуміли, що йти до моря, аби знайти там примару після зізнання у вбивстві, — принаймні нерозумно. Та зараз навіть скептичний Неарс вважав це своїм обов’язком. Щоб з’ясувати подробиці справи, він ладен був обдивитися кожен камінець на скелях, навіть надгробні камені. А весь скелястий берег був нічим иншим, як надгробним каменем для бідолашного Гедеона Вайза.

Неарс вийшов з будинку останнім і зачинив за собою двері. Потім пішов стежкою, щоб наздогнати инших. Та тут він помітив, що назустріч йому біжить Потер, секретар Гедеона Вайза. Він був стривожений.

— Там щось справді є, сер. Клянуся Богом! — це були його перші слова за весь цей вечір. — І це щось справді подібне на Гедеона Вайза.

— Та ви марите! — тільки й спромігся промовити детектив. — Ви що, всі змовилися?

— Невже ви вважаєте, що я не здатен упізнати Гедеона Вайза? — різко відповів секретар.

— Може, ви також належите до тих осіб, які мають всі причини, щоб ненавидіти Вайза? — роздратовано запитав Неарс.

— Можливо, — відповів Потер. — Так чи так, я досить добре його знав, отож, не сумнівайтеся, я бачив саме його. Він… він ніби закам’янів підмісячним світлом.

Секретар вказав рукою на тріщину в скелях, де в місячному світлі справді щось біліло. Коли Неарс підійшов ближче, то побачив, що це «щось» справді має цілком реальні обриси. Світла пляма не рухалася, тепер вона була подібна на людську постать.

Потер і не приховував, що він добряче злякався. Навіть Неарс зблід і зупинився. Журналіст, який у житті бачив чимало, також не поспішав підходити ближче. Лише отець Бравн, шкандибаючи, спокійно йшов уперед і робив це так буденно, ніби хотів щось прочитати на дошці оголошень.

— Здається, вам зовсім не лячно, — звернувся Бірн до священика. — Хоча ви — єдиний з нас усіх, хто вірить у примари.

— А мені видавалося, що ви — єдиний, хто в них не вірить. Знаєте, одна річ — вірити у примари, а инша — повірити в конкретну примару, — загадково відповів отець Бравн.

Журналіст ніби засоромився і крадькома глянув у бік скель, до яких була прикута увага всіх присутніх.

— Я не вірив, поки не побачив усе це, — сказав Бірн.

— А ось я, навпаки, вірив, поки не побачив, — замислено промовив отець Бравн.

Він поволі пішов ближче до скель. А Бірн стояв і дивився, як священик звільна минає пустир і підходить до загадкового місця. Місцевість була подібна на похилий горб, частину якого відсікли морські хвилі. У місячному світлі трава була подібна на довге сиве волосся, яке вітер зачесав на один бік. У місці, де скеля була особливо вищерблена, справді виднівся якийсь дивний і блідий силует.

Раптом Генрі Говм вирвався з-під конвою, обігнав отця Бравна, і з пронизливим криком упав на коліна перед примарою.

— Я ж у всьому зізнався! Навіщо ви нас лякаєте?! — вигукував він. — Ви прийшли сказати їм, що це я вас убив?

— Я прийшов сказати їм, що ви мене не вбили, — відповіла примара і простягнула руку.

Говм зірвався на рівні ноги, знову щось закричав, та уже по-иншому, і всі зрозуміли, що рука, яка щойно його торкнулася, з плоті.