Гилберт Честертон - Небесна стріла

— Містер Голкет?! — з недовірою вигукнув його співрозмовник. — Таж він від ранку до ночі проклинає священиків!

— Мені здається, що ви не зовсім розумієте людей такого типу, — м’яко заперечив отець Бравн. — Так, Голкет справді звинувачує священиків у тому, що вони, як йому здається, не борються за справедливість. Та ми зібралися тут не для того, щоб обговорювати подібні питання. Я згадав про це лише для того, аби полегшити ваше завдання і звузити коло підозрюваних.

— Якщо ви маєте рацію, то коло підозрюваних звузилося до Еліяса, який завжди з усіх насміхається. Мені ще не доводилося зустрічати такого холоднокровного і підступного диявола, як він.

— А от мені він дуже нагадує покійного бідолаху Стейна. Цілком можливо, вони родичі, — зітхаючи, промовив отець Бравн.

— Але ж… — почав було Неарс, та завершити свій протест йому не вдалося.

Раптом відчинилися двері, і на порозі з’явився Генрі Говм. Його обличчя було блідішим, аніж зазвичай.

— От тобі й на! — вигукнув Неарс, піднімаючи монокль. — Чому ви повернулися?

Говм, хитаючись, перейшов через кімнату і мовчки сів у крісло.

— Я… я відстав… якось загубив решту… і подумав, що краще повернутися сюди.

На столі були залишки вечері. Генрі Говм, хоча й все життя був непитущим, налив собі бренді й одним духом випив повну склянку.

— Вас щось турбує? — запитав отець Бравн.

Говм обхопив руками голову, так, що його обличчя не було видно, і тихо промовив:

— Так, я скажу, що мене турбує. Я побачив примару.

— Примару? — здивовано перепитав Неарс. — Яку примару?

— Примару Гедеона Вайза, власника ось цього будинку, — вже впевненіше відповів Говм. — Він стояв над прірвою, над тією, з якої його кинули в море.

— Нісенітниці! — вигукнув Неарс. — Жодна розсудлива людина не віритиме у примари.

— Це не зовсім правда, — заперечив отець Бравн з посмішкою на обличчі. — Для існування примар також можна знайти пояснення, і вони не будуть нічим гірші від тих, на основі яких ви будуєте свої звинувачення.

— Ловити злочинців — це мій обов’язок, — різко відповів Неарс. — А от за примарами нехай бігають инші. Якщо комусь подобається втікати чи полювати за примарами, то це його справа.

— Я не говорив, що маю намір втікати чи полювати за примарами. Я лише ствердив, що вірю в це явище такою мірою, аби більше дізнатися про те, яке бачив містер Говм. То що ж ви бачили, містере Говм? — запитав отець Бравн.

— Усе трапилося на краю скель, що обсипаються, зовсім поруч з тим місцем, звідки скинули Вайза. Там ще є якась тріщина чи пролом. Инші пішли далеко вперед, а я вирішив скоротити собі шлях і пройти стежкою вздовж самісінького берега. Раніше я часто ходив цією стежкою. Я любив спостерігати за хвилями, які розбиваються об кам’яні скелі, та сьогодні майже не звертав на це уваги. Я лише здивувався, що ніч така тиха і зоряна, а море чомусь дуже неспокійне. Гребені морських хвиль раз за разом вдарялися об скелі. А потім… А потім сталося щось незбагненне. Морська піна, яка у місячному сяйві видавалася срібною, раптом застигла у повітрі. Вона все не падала, а я, наче безумець, стояв і чекав. Час ніби зупинився. Я навіть подумав, що збожеволів, та потім усе-таки вирішив підійти ближче і все роздивитися. Здається, я закричав… Краплі піни застигли у повітрі, а потім почали злипатися разом і утворили сяючу постать з мертво-блідим обличчям.

— І ви стверджуєте, що це був Гедеон Вайз?

Говм ствердно кивнув. Мовчанку несподівано порушив Неарс. Він так різко зірвався зі свого стільця, що аж перекинув його.

— Нісенітниці! — вигукнув він. — Та буде краще, коли ми підемо і все оглянемо.

— Я не піду! — відразу ж заперечив Говм, в його голосі відчувався страх. — Ніщо у світі не примусить ще раз стати на цю стежку.

— Гадаю, ми всі таки повинні піти й подивитися, і найкраще це зробити зараз, — серйозно відповів священик. — Хоч я не заперечую, що для вас це важко.

— Ні, ні, я не піду! Навіть якби мене підганяв сам Господь Бог, — бурмотів Говм. Його очі ще більше закруглилися і, здавалося, от-от вийдуть з орбіт.

— Містере Говм, — твердо промовив Неарс. — Я — поліцейський, а цей дім оточений моїми людьми. Ми намагалися уникнути зайвої ворожости, та мій обов’язок — перевірити все, навіть якщо це примари. Тому я вимагаю, щоб ви показали те місце, про яке щойно розповіли.

Знову запанувала тиша. Говм підвівся, він ледь не задихався. Було видно, що він страшенно боїться.

— Ні, я не можу! Краще я відразу зізнаюся! Ви ж все одно про все дізнаєтеся, рано чи пізно… Це я вбив Вайза.