Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Я повністю підтримую пропозицію зробити сосиски з поліцейського, — сказав Джон Крук. — Це краще визначення соціялізму, ніж те, що ми чули. Та, поза сумнівом, зробити щось подібне — це складна справа.

— Та ні, — вигукнув Блавнт, цілковито захоплений новою ідеєю. — Ми можемо зробити арлекінеаду з двох причин. По-перше, можна говорити різні дурниці і, по-друге, ми можемо використати все з домашніх речей — стіл, рушники й кошик на прання, і так далі.

— Це правда, — визнав Крук, похитуючи головою й походжаючи по кімнаті. — Та я боюся, що не зможу знайти поліцейський мундир. Останнім часом я не вбивав поліцейських.

Блавнт на мить похмуро задумався й потім ляснув себе по стегні.

— Так, ми зможемо! — вигукнув він. — Я маю в листі адресу Флоріяна, а він знає всіх костюмерів у Лондоні. Я задзвоню до нього й попрошу взяти зі собою костюм поліцейського.

І він побіг до телефону.

— Хресний, це просто чудово! — вигукнула Рубі, майже танцюючи. — Я можу бути Колумбіною, а ви — Панталоне.

Міліонер випростався й завмер з деякою язичеською урочистістю.

— Думаю, дорогенька, — відізвався він, — вам краще пошукати когось іншого на роль Панталоне.

— Я можу бути Панталоне, — вперше і востаннє встряв у розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.

— Вам за це повинні поставити пам’ятник, — вигукнув канадієць, котрий повернувся від телефона з сяючим виразом обличчя. — От ми й усе влаштували. Містер Крук буде клоуном, він — журналіст і знає всі застарілі жарти. Я можу бути арлекіном, для цього лише потрібно мати довгі ноги і вміти стрибати. Мій друг Флоріян сказав мені в телефонній розмові, що забезпечить нам костюм поліцейського й відразу переодягнеться в нього. Ми можемо зробити виставу в цьому холі, глядачів посадимо на широкі сходинки сходів, ряд за рядом. Вхідні двері будуть задньою частиною сцени, інші — зачинені або відчинені. Якщо двері будуть зачинені, в нас буде інтер’єр англійського будинку, якщо ж відчинені, то матимемо сад, заповнений місячним світлом. Все буде, ніби зачароване.

Вихопивши з кишені кавальчик крейди, котру він виніс із більярдної, канадієць намалював на підлозі впоперек холу лінію, котра відділяла вхідні двері й сходи, тобто уявну сцену.

Як за такий короткий час їм удалося підготувати таку нісенітницю, залишається загадкою. Та вони взялися за справу з тією сумішшю відчайдушности й ретельности, котра з’являється тоді, коли в домі живе юність. А юність того вечора жила в цьому домі, хоча не всі відрізнили ті два обличчя й серця, де вона полум’яніла. Як буває в таких випадках, задум ставав усе безглуздішим і навіть неприборканим, не дивлячись на буржуазну згідливість, з якою він створювався. Коломбіна виглядала просто чарівно в широкій і настовбурченій спідниці й дивно нагадувала великий абажур з вітальні. Клоун і Панталоне посипали себе мукою, котру взяли на кухні, і нафарбували щоки рум’янами, що їх роздобули у когось із домашніх, когось, хто побажав залишитися (як і належить християнському благодійникові) анонімним. Арлекіна, котрий одягнувся в шати із срібного паперу, що його вийняли з коробок із сигарами, ледве вдалося зупинити, щоб він не розбив старий канделябр у вікторіянському стилі, щоб прикрасити свій одяг блискучими кристалами. Він здійснив би свій задум, якби Рубі не роздобула для нього кілька старих фальшивих діямантів, котрі колись прикрашали костюм Королеви Діямантів. Справді, її дядько, Джеймс Блавнт, настільки захопився, що ніхто не міг стримати його збудження, він нагадував школяра-бешкетника. Він одягнув на отця Бравна віслючу голову, а священик сприйняв це доволі терпляче й навіть знайшов спосіб, щоб рухати вухами. Блавнт навіть зробив спробу причепити паперовий віслючий хвіст до фрака сера Леопольда Фішера. Однак той спохмурнів і не погодився.

— Дядько поводиться надто безглуздо! — вигукнула Рубі до Крука, коли із серйозним виразом обличчя вішала йому на шию низку сосисок. — Що це з ним?

— Він — Арлекін для вашої Колумбіни, — сказав Крук. — А я — лише клоун, котрий повторює старі жарти.

— Я б хотіла, щоб це ви були Арлекіном, — сказала вона й залишила низку сосисок, що погойдувалися, у нього на шиї.

Отець Бравн, котрий хоча й знав усі деталі, що відбувалися позаду сцени і навіть устиг викликати аплодисменти, оскільки зумів майстерно перетворити подушку в іграшкове немовля, приєднався до глядачів і сів між ними з виразом святкового очікування, ніби дитина, котра вперше потрапила на виставу. Глядачів було небагато — родичі, кілька сусідів і слуги. Сер Леопольд сів на одне з перших місць і своїм хутряним коміром геть загородив сцену перед маленьким священиком, котрий сидів позаду нього. Та мистецтвознавці ніколи не довідаються, чи священик щось утратив на цьому. Пантоміма була вкрай хаотична, та все ж не виглядала посміховиськом; її пожвавлювало бажання імпровізувати, котре головним чином виходило від клоуна Крука. Зазвичай він був розумним чоловіком, а цього вечора його надихало всезнання, безумна мудрість, котра приходить до молодого чоловіка тоді, коли він побачить бодай на мить особливий вираз на особливому обличчі. На загальну думку, він виконував роль клоуна, та насправді він був ще й автором (якщо тут узагалі може бути автор), суфлером, декоратором, помічником і, окрім усього цього, оркестром. Під час раптових перерв, котрі порушували виставу, він кидався у всіх своїх шатах клоуна до фортепіяно й вистукував фрагменти популярних музичних вставок, котрі були й недоречними, і водночас відповідними.