Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

Дівчина пересмикнулася.

– Невже всі люди – не ті, за кого себе видають?

Горі всміхнувся їй.

– Так часом здається. Але думаю, я та Камені – ми обидва такі, якими здаємося, Ренісенб.

Він промовив останні слова, вклавши в них особливе значення, і Ренісенб зрозуміла, що цієї миті стоїть перед вибором усього життя.

Горі вів далі:

– Ми обидва кохаємо тебе, Ренісенб. Ти маєш це знати.

– А втім, – повільно проказала дівчина, – ти дозволив розпочати приготування до мого весілля, не сказавши ані слова – жоднісінького слова!

– Я зробив це заради того, щоб захистити тебе. В цьому Іса була згодна зі мною. Я маю лишатися незацікавленим, щоб стояти осторонь і спостерігати за Яхмосом, не збурюючи його ворожості. – Горі з натиском додав: – Ренісенб, ти мусиш зрозуміти, що ми багато років дружили з Яхмосом. Я любив його. Я намагався схилити твого батька до того, щоб він дав Яхмосові законний статус помічника, якого той так жадав. Але мені не вдалося. Все відбулося запізно. І хоч у душі я був упевнений, що Яхмос убив Нофрет, я намагався в це не вірити. Я навіть знаходив виправдання його вчинкам. Яхмос, мій нещасний змучений друг, був дуже мені дорогий. Але потім померли Собек та Іпі, і нарешті, Іса… Я зрозумів, що гнів урешті-решт переважив у серці Яхмоса. Тож я сам убив його. Він помер швидкою, майже безболісною смертю.

– Смерть є смерть.

– Ні, Ренісенб, сьогодні ти стоїш перед обличчям життя, а не смерті. З ким ти його розділиш? З Камені чи зі мною?

Дівчина дивилася вдалину, її погляд перетинав долину внизу, сягаючи срібної стрічки Нілу.

Вона дуже ясно згадала, як усміхався Камені, сидячи того дня в човні навпроти неї.

Вродливий, сильний, веселий… Вона знову відчула трепет і пульсацію крові. Тоді вона кохала Камені. Вона кохає його і тепер. Камені міг би зайняти місце, що колись належало Хаєві.

Вона подумала: «Ми будемо щасливі разом, так, щасливі. Ми житимемо разом, насолоджуватимемося одне одним, а потім народимо сильних і гарних дітей. У нас будуть насичені дні, повні роботи… та дні відпочинку, коли ми прогулюватимемося по ріці… Життя знову стане таким, яким я знала його з Хаєм… Невже я можу просити більшого? Та й навіщо?»

Тоді повільно, дуже повільно вона обернулася до Горі. Так ніби мовчки поставила йому запитання.

Немов угадавши це, він відповів:

– Коли ти була дитиною, я любив тебе. Мені подобалося твоє зосереджене обличчя і те, з якою впевненістю ти приходиш до мене й просиш полагодити зламані іграшки. І от, після восьми років розлуки ти повертаєшся і приходиш знову, і приносиш мені свої думки. А мислиш ти, Ренісенб, не так, як решта твоєї родини. Твій розум не руйнує сам себе, намагаючись сховатися за товстими стінами. Твій розум, як і мій, прагне ген до обрію, бачить світ змін, світ нових ідей, світ, де можливо все, якщо маєш сміливість і далекоглядність…

– Я знаю, Горі, я знаю. Я відчувала це поряд із тобою. Але не весь час. Будуть моменти, коли моя думка не зможе ринути за твоєю, коли я буду сама…

Вона збилася, не здатна знайти слів, щоб сформулювати свої суперечливі думки. Вона не уявляла собі, яким би могло бути її життя з Горі. Попри його доброту й любов до неї, він завжди лишатиметься в певному розумінні недосяжним, незбагненним. Разом вони ділитимуть моменти краси й наповненості – але як же їхнє буденне життя?

В якомусь пориві вона простягнула до нього руки.

– О Горі, вибери за мене. Скажи мені, що робити!

Він усміхнувся дитині, яка, можливо, востаннє, говорила в Ренісенб, але рук її не взяв.

– Я не можу сказати тобі, що робити зі своїм життям, Ренісенб, бо воно – твоє, і лише ти можеш вирішувати.

Тоді Ренісенб зрозуміла, що тут вона не отримає допомоги, що тут ніхто не поспішатиме збурити в ній почуття, як це зробив Камені. Якби Горі лишень торкнувся її… але він не торкнувся.

І раптом вибір чітко означився перед нею: просте життя чи складне. В ту мить вона відчула сильну спокусу розвернутися і піти стежкою вниз, до звичайного знайомого щасливого життя, до життя, яке вона вже мала з Хаєм. У такому житті була безпека – вона могла б ділити з Камені щоденні радості й жалі, нічого не боячись, окрім старості й смерті…

Смерть … Думки її зробили коло, від життя повернувшись знову до смерті. Хай помер. Камені, можливо, теж помре, і тоді його обличчя, як і обличчя Хая, повільно зітреться з її пам’яті…

Вона поглянула на Горі, який тихо стояв поряд. Дивно, подумалося їй, вона ніколи не звертала уваги на його зовнішність… Їй це ніколи не було потрібно…