Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

– Яхмос… Яхмос…

Ренісенб, паралізована пережитим потрясінням, знову і знову повторювала його ім’я. Так ніби не могла повірити…

Вона стояла біля маленького гроту, і Горі досі обіймав її. Вона погано пам’ятала, як вони знову піднялися стежкою. Могла тільки нажахано, ошелешено, заціпеніло повторювати ім’я свого брата.

Горі м’яко сказав:

– Так, то був Яхмос. Це він убивця.

– Але як? Чому? І як то міг бути він – адже він теж отруївся. Він ледве не помер.

– Ні, він би не помер. Він пильнував, щоб не випити більше ніж треба. Лише трохи відковтнув, аби захворіти, а потім удавав сильний біль та інші прояви хвороби. Він знав, що таким чином відведе від себе підозри.

– Але він не міг убити Іпі. Адже він був такий слабкий, що заледве стояв на ногах.

– І це теж була гра. Пам’ятаєш, що сказав Мерсу? Щойно отрута вийде з тіла, він швидко одужає. Так і сталося.

– Але навіщо він убивав, Горі? Я щось так і не доберу – навіщо?

Горі зітхнув.

– Пам’ятаєш, Ренісенб, якось я говорив тобі про гниль, що зароджується всередині?

– Пам’ятаю. Я саме думала про це сьогодні ввечері.

– Ти тоді сказала, що приїзд Нофрет приніс нам лихо. Це не так. Лихо вже жило в серцях цієї родини. Приїзд Нофрет лише видобув його на світло. Її присутність зірвала маски. Материнська турбота Кайт перетворилася на ненажерливу зацикленість на собі та власних дітях. Замість молодого, веселого й чарівного Собека прийшов розпусний хвалькуватий слабак. Іпі тепер здавався не стільки зіпсованим вродливим дитям, скільки егоїстичним дрібним інтриганом. Генет, хоч і вдавала відданість, та її гнів став проступати ясніше. В Сатіпі проявилася провокаторка й боягузка. Імхотеп опустився до зарозумілого бундючного тирана.

– Я знаю, знаю, – Ренісенб потерла очі руками. – Можеш не пояснювати. Я вже сама потроху розібралася… Але чому це сталося, чому все, як ти кажеш, прогнило зсередини?

Горі стенув плечима.

– Хтозна. Можливо, річ у тім, що люди завжди мають рости. І якщо вони не тягнуться в бік хорошого, не стають добрішими, мудрішими, кращими, то вони тягнуться в інший бік, розвивають у собі погані риси. Можливо, життя, яке вони вели, було затісним, надто обмеженим – і вони не могли дивитися ширше, бачити перспективу. А можливо, так само як у пшениці – це заразно, і щойно один захворів, це передалося іншому.

– Але Яхмос… Здавалося, він не змінився.

– Так, і саме тому, Ренісенб, я його й запідозрив. Адже решта, маючи інші темпераменти, знаходили, як дати вихід емоціям. А Яхмос завжди був сором’язливим, податливим, ніколи не мав відваги опиратися. Він любив Імхотепа й тяжко працював, щоб догодити йому, тоді як Імхотеп вважав його поміркованим, але повільним і дурним. Батько зневажав його. Сатіпі теж навалювалася на нього з усією силою свого задерикуватого норову. Тягар зневаги, який він, хоч і приховуючи, носив глибоко в собі, наростав. Що м’якшим він здавався, то сильнішим був заощаджений гнів.

А тоді, якраз у той момент, коли Яхмос сподівався отримати винагороду за свою добросовісну працю і стати батьковим законним помічником, з’явилася Нофрет. Можливо, саме Нофрет, а точніше, її краса, запалила вирішальну іскру. Вона діймала всіх трьох братів. Зачіпала за живе Собека, ґлузуючи з його дурості, дратувала Іпі, ставлячись до нього, як до малолітнього задираки без жодного натяку на мужність, а Яхмосові показувала, що звання чоловіка той не гідний. Саме після приїзду Нофрет Сатіпі роз’ятрила Яхмоса так, що терпіти він уже не міг.

Це від її ущипливих зауважень, від її насмішок про те, що радше вона чоловік, аніж він, Яхмос утратив контроль. Він підстеріг Нофрет на цій стежці і, роздратований настільки, що терпіти було несила, скинув її вниз.

– Але це зробила Сатіпі …

– Ні, ні, Ренісенб. Тут ви всі помиляєтеся. Сатіпі знизу бачила, як це сталося . Розумієш тепер?

– Але Яхмос був із тобою на ниві.

– Так, упродовж години. Але хіба ти не розумієш, Ренісенб, – тіло Нофрет було холодне . Ти ж сама торкнулася її щоки. Ти вважала, що вона впала за кілька секунд до цього – але так не могло бути. На той момент вона була мертва вже принаймні дві години, інакше, на такому сонці, її щока не могла б бути холодною. Сатіпі все бачила. Вона блукала навколо, перелякана, непевна, що робити, а потім побачила тебе і спробувала відправити додому.

– Горі, давно ти це збагнув?

– Гадаю, досить швидко після того, як усе сталося. Поведінка Сатіпі наштовхнула мене. Вона, очевидно, смертельно боялася чогось чи когось, і я швидко переконався в тому, що боїться вона Яхмоса . Вона більше не глузувала з нього, а натомість охоче поступалася в усьому. Розумієш, для неї це виявилося неймовірним потрясінням. Яхмос, якого вона зневажала як найбезхарактернішого з чоловіків, узяв і вбив Нофрет. Від цього світ Сатіпі перевернувся догори дриґом. Як і більшість жінок, які їздять на чоловіках, вона була боягузкою. Новий Яхмос жахав її. Від жаху вона почала говорити уві сні. Невдовзі Яхмос зрозумів, що вона становить для нього загрозу…