Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

Зверхність та презирство звучали в голосі Кайт дедалі гучніше, мов тягуча нота на якомусь музичному інструменті. Її вольове негарне обличчя скривилося.

Ренісенб розпачливо подумала: «Кайт сильна. Якщо вона і дурна, то це самодостатня дурість. Кайт ненавидить і зневажає чоловіків. Як я не здогадалася? Адже в ній і раніше проявлялася ця небезпечна риса. Так, Кайт сильна…»

Дівчина мимоволі глянула на руки невістки. Вони зминали, замішували глину – сильні м’язисті руки, і спостерігаючи за тим, як вони працюють із глиною, Ренісенб думала про сильні руки, які занурили голову Іпі у воду й невблаганно тримали її там. Так, Кайт могла б це зробити…

Маленька дівчинка, Анх, качаючись, наштрикнулася на колючку і зчинила ґвалт. Кайт кинулася до неї. Вона взяла дівчинку, притискаючи до себе, наспівуючи їй. Тепер її обличчя світилося любов’ю та ніжністю. Генет вибігла на ґанок і кинулася до них.

– Щось трапилося? Дитина так голосно закричала. Я подумала, може…

Розчарована, вона замовкла. Блиск від передчуття катастрофи згас у її очах.

Ренісенб переводила погляд з однієї жінки на іншу.

Ненависть на обличчі однієї, любов на обличчі іншої. Цікаво, хто з них небезпечніший?

– Яхмосе, стережися Кайт.

– Кайт? – Яхмос здавався ошелешеним. – Мила Ренісенб…

– Кажу тобі, вона небезпечна.

– Наша сумирна Кайт? – Він і досі не йняв віри. – Важко уявити, що Кайт ходить і сіє смерть. Їй би розуму забракло.

– Не думаю, що тут річ у розумі. Достатньо розбиратися в отрутах. Сам знаєш, що певні родини часто знаються на цьому. І знання передаються доньці від матері. В таких родинах жінки готують трав’яні відвари. Цілком імовірно, що Кайт уміє таке. Ти ж знаєш, коли діти хворіють, вона сама готує їм ліки.

– Так, дійсно, – задумливо промовив брат.

– Генет теж лиха, – вела далі Ренісенб.

– Генет – так. Вона ніколи нам не подобалася. Власне, якби її не захищав батько…

– Батько обманюється щодо неї, – сказала Ренісенб.

– Цілком імовірно, – упевнено промовив Яхмос. – Вона просто лестить йому.

Сестра звела на Яхмоса здивований погляд. Вперше в житті він дозволив собі покритикувати Імхотепа. Досі здавалося, що він святобожно боїться батька.

Ренісенб зрозуміла, що тепер Яхмос поступово виходить на перше місце. За останні кілька тижнів Імхотеп постарів так, наче минули роки.

Він не міг ані давати поради, ані ухвалювати рішення. Він майже не рухався. Сидів, годинами поспіль втупившись в одну точку скляними порожніми очима. Часом він не розумів, що йому кажуть.

– Ти вважаєш, це вона… – Ренісенб замовкла. Вона озирнулася й почала знов: – Це вона, як ти вважаєш, ну, вона..?

Яхмос узяв її за руку.

– Тихо, Ренісенб, краще не промовляти цього вголос, навіть пошепки.

– То ти теж вважаєш…

Яхмос тихо й наполегливо повторив:

– Нічого не кажи. У нас є план.

Наступного дня відзначали свято молодого місяця. Імхотеп змушений був піднятися до гробниці, щоб здійснити жертвоприношення. Яхмос благав батька доручити це йому, але Імхотеп уперся як віл. Так ніби невдало пародіюючи себе самого, він бурмотів:

– Хіба я можу бути певен, що все зроблять як слід, якщо сам усього не проконтролюю? Хіба я уникав колись своїх обов’язків? Хіба я не забезпечував, не підтримував усіх вас..?

Він замовк.

– Усіх? Усіх ..? О, я забув… двоє хоробрих моїх синів, мій вродливий Собек, мій розумний і милий серцю Іпі, пішли від мене. Яхмос і Ренісенб, любі мої син та донька – ви досі зі мною, та чи надовго… чи надовго?

– Ми сподіваємося провести поряд із тобою ще багато років, – мовив Яхмос.

Він говорив досить голосно, як із глухим.

– А? Що? – Імхотеп, здавалося, впав у нетяму. Раптом він, здивувавши своїх дітей, пробурмотів:

– Це залежить від Генет, чи не так? Так, це залежить від Генет.

Яхмос і Ренісенб обмінялися поглядами.

Дівчина м’яко і чітко промовила:

– Батьку, що ти маєш на увазі?

Імхотеп пробубонів щось непевне у відповідь. Потім, уже трохи гучніше – погляд його лишався відсутнім – додав:

– Генет мене розуміє. Завжди розуміла. Вона знає, скільки в мене обов’язків, ох, як багато… Так, багато… І вічно ця невдячність… Тож має бути розплата. Це, я думаю, розповсюджена практика. Нахабство слід карати. А Генет завжди була скромна, сумирна й віддана. Її слід нагородити.

Він випростався й урочисто прорік: