Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

– Зрозумів, Яхмосе? Генет має отримати те, що хоче. Її накази мають виконуватися!

– Але чого це, батьку?

– Бо я так сказав. Бо якщо Генет так захоче, ніхто більше не помре…

Він замислено кивнув головою і пішов, лишивши стривожених дітей витріщатися одне на одного.

– Яхмосе, про що це він?

– Не знаю, Ренісенб. Часом мені здається, що батько не розуміє, що робить і що каже…

– Може, так воно і є. Але я впевнена, що Генет добре розуміє, що вона каже і робить. Вона от буквально кілька днів тому сказала мені, що одного дня стане головною в цьому будинку.

Вони перезирнулися. Яхмос поклав долоню на передпліччя Ренісенб.

– Не зли її. Ти надто відкрито показуєш свої почуття, Ренісенб. Ти чула, що сказав батько? Якщо робити те, що хоче Генет, ніхто більше не помре.

Генет сиділа навпочіпки в одній із комор і рахувала простирадла в стосах. То була стара постіль, і вона піднесла печатку ближче до очей, щоб роздивитися.

– Ашаєт, – пробурмотіла вона. – Простирадла Ашаєт. На них позначка того року, коли вона приїхала сюди… Коли ми разом приїхали… Давно це було. Цікаво, чи знаєш ти, Ашаєт, як ці простирадла використовуються тепер?

Вона припинила сміятися і здригнулася, озирнувшись через плече на звук.

То був Яхмос.

– Що ти робиш, Генет?

– Бальзамувальникам потрібно більше простирадл. Використовують стос за стосом. Лише за вчора чотириста ліктів [10] Близько 210 метрів. витратили. Страшне, як ці похорони виснажують наші запаси простирадл. Доводиться брати старі. Вони якісні й не дуже затерті. Це простирадла твоєї матері, Яхмосе, так, твоєї матері…

– А хто сказав, що їх можна брати?

Служниця засміялася.

– Імхотеп доручив усе мені. Тепер мені не треба просити дозволу. Він довіряє бідній Генет. Він знає, що я подбаю про все як треба. Як довго я пильнувала за більшістю речей у будинку. Гадаю, тепер я отримаю свою винагороду!

– Скидається на те, Генет, – м’яко промовив Яхмос. – Батько сказав, – він на хвилю замовк, – що все залежить від тебе .

– Справді? Ну, приємно чути. Але, можливо, ти, Яхмосе, так не вважаєш?

– Ну, я маю певні сумніви, – він і далі говорив м’яко, але уважно спостерігав за Генет.

– Гадаю, краще тобі погодитися з батьком, Яхмосе. Досить із нас бід, чи не так?

– Не зовсім розумію. Ти хочеш сказати – досить із нас смертей?

– О, будуть іще смерті, Яхмосе. Запевняю тебе…

– І хто помре наступним, Генет?

– А звідки я маю це знати?

– Гадаю, ти багато чого знаєш. От нещодавно ти передбачила, що Іпі помре… Ти дуже розумна, Генет, еге ж?

Служниця стрепенулася.

– То ви почали нарешті це розуміти! Більше я не дурна бідолашна Генет. Тепер я та, хто знає .

– І що ти знаєш, Генет?

Її голос змінився. Став низьким і грубим.

– Я знаю, що нарешті можу чинити в цьому домі на свій розсуд. Ніхто мене не зупинить. Імхотеп уже довірився мені. І ти зробиш так само, Яхмосе, чи не так?

– А Ренісенб?

Служниця зловісно і щасливо розсміялася.

– Ренісенб тут не буде .

– Гадаєш, Ренісенб загине останньою?

– А ти як вважаєш, Яхмосе?

– А я чекаю, що скажеш ти .

– Можливо, я мала на увазі, що Ренісенб вийде заміж і поїде звідси.

– То що ти маєш на увазі?

Генет загиготіла.

– Іса колись сказала, що мій язик – небезпечний. Можливо, так і є! – Вона пронизливо засміялася, хитаючись уперед-назад на п’ятках.

– Ну, Яхмосе, що скажеш? Чи можу я нарешті чинити тут на свій розсуд?

Якусь мить він уважно дивився на неї, а потім промовив:

– Так, Генет. Ти така розумна. Роби, як вважаєш за потрібне.

Яхмос розвернувся і побачив Горі. Той, прямуючи йому назустріч із головної зали, промовив:

– Он ти де, Яхмосе. Імхотеп чекає на тебе. Час іти до гробниці.

Яхмос кивнув.

– Іду, – сказав він і тихше додав: – Горі, я вважаю, що Генет несповна розуму. В неї точно вселилися злі духи. Я починаю вірити, що це вона винна в усіх наших бідах.

Горі помовчав, а тоді відповів тихим відстороненим голосом:

– Вона дивна жінка. І недобра, гадаю.

Яхмос сказав іще тихіше:

– Горі, я гадаю, Ренісенб у небезпеці.

– Генет їй загрожує?

– Так, вона щойно натякнула, що, ймовірно, Ренісенб стане наступною, хто… покине нас.

Пролунав дратівливий голос Імхотепа:

– Я цілий день чекатиму? Що це за поведінка? Більше ніхто не зважає на мене? Ніхто не знає, як я страждаю. Де Генет? Лиш вона мене розуміє.

Генет у коморі пронизливо з тріумфом розсміялася.