Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

Ренісенб намагалася зрозуміти, як мислить туманний змучений мозок Генет. Вона жила тут усі ці довгі роки, працювала, доводила свою відданість, брехала, шпигувала, коїла підступи… Вона приїхала сюди давно, бідна родичка впливової та вродливої панни. Вона бачила, як її господарка будує щасливе життя з чоловіком та дітьми. Вона, та, яку власний чоловік покинув, чиє єдине дитя померло… Можливо, так воно і є. Наче рана від списа, яку Ренісенб якось побачила. Вона швидко загоїлася на поверхні, але отруйні речовини викликали під шкірою запалення, і зібрався гній, і рука розпухла так, що боляче було, коли її торкалися. І тоді довелося викликати цілителя, і той прийшов і з відповідним замовлянням встромив ножа в затверділу, розпухлу, спотворену кінцівку. Тоді неначе загату прорвало. Потік смердючої речовини під тиском вийшов із рани…

Можливо, те саме відбулося і з Генет. Рани загоїлися, горе минуло занадто швидко – а під поверхнею лишилася отрута, нагнітаючи хвилю ненависті та люті.

Але чи ненавиділа Генет Імхотепа? Точно ні. Роками вона пурхала навколо нього, лестила йому, догоджала… Він повністю їй довіряв. Така відданість, ясна річ, не може бути цілковито вдаваною.

І якщо вона така віддана, то не може ж вона навмисне завдавати йому такого болю, прирікати на такі втрати.

Але що як вона його теж ненавидить? Що як завжди ненавиділа? Навмисне лестила, щоб зміцнити довіру до себе й ослабити його. Що як Імхотепа вона ненавиділа сильніше за решту ? Тоді для схибленої, зрушеної гнівом свідомості не було б глибшого задоволення, ніж це. Ніж змусити його дивитися, як його діти, один за одним, вмирають…

– Що сталося, Ренісенб? – Кайт витріщилася на неї. – В тебе такий дивний вигляд.

Ренісенб підвелася.

– Щось мене нудить, – сказала вона.

В певному сенсі, так воно й було. Від картин, що виникли в голові, дівчині почало млоїти.

Невістка сприйняла слова Ренісенб буквально.

– Ти з’їла забагато зелених фініків, чи, може, риба зіпсувалася.

– О, ні, це не через їжу. Це через жахи, які з нами кояться.

– А, ти про це.

Зауваження Кайт прозвучало так недбало, що Ренісенб витріщилася на неї.

– Але, Кайт, хіба тобі не страшно?

– Та ні, не надто, – мовила та. – Якщо з Імхотепом щось станеться, дітей захистить Горі. Він чесний. Збереже для них їхню спадщину.

– Це зробить Яхмос.

– Яхмос теж скоро помре.

– Кайт, ти так спокійно про це говориш. Тобі що, байдуже? Те, що мої батько і брат помруть?

Невістка на мить замислилася. Потім стенула плечима.

– Ми з тобою дві жінки, наодинці, тож можемо говорити відверто. Я завжди вважала Імхотепа тиранічним та несправедливим. Він повівся негідно, коли збирався позбавити рідних синів спадку на користь наложниці. Мені Імхотеп ніколи не подобався. Щодо Яхмоса, то він порожнє місце. Ним завжди попихала Сатіпі. Останнім часом, після її смерті, він навчився брати владу в свої руки, віддавати накази. Він завжди любитиме своїх дітей більше, ніж моїх – це природно. Тож якщо він помре, моїм дітям від цього стане тільки краще – принаймні так я це бачу. В Горі немає дітей, і він справедливий. Усе, що відбувається, дуже сумно, але я починаю думати, що для мене це – на краще.

– І як ти тільки можеш так говорити? Так холодно, так спокійно? Адже твого чоловіка, чоловіка, якого ти любила, вбили першим.

Щось непевне пробігло обличчям Кайт. Вона глянула на дівчину з презирливою гіркотою.

– Часом ти ну просто як Теті, Ренісенб. Анітрішечки не старша.

– Ти не сумуєш за Собеком, – повільно промовила Ренісенб. – Не сумуєш, я помітила.

– Ну ж бо, Ренісенб, я зробила все як слід. Я знаю, як мусить поводитися жінка, котра нещодавно втратила чоловіка.

– Так, ти зробила все як слід, але не більше… Тож ти не кохала Собека?

Кайт стенула плечима.

– А хіба мусила?

– Кайт! Він був твоїм чоловіком, він батько твоїх дітей. – Обличчя невістки трохи проясніло. Вона поглянула на двох маленьких хлопчиків, брудних від глини, та на Анх, яка качалася на траві, дригаючи ніжками та мугикаючи.

– Так, він батько моїх дітей. За це я вдячна йому. Але ким він, зрештою, був? Вродливим хвальком, чоловіком, який вічно ходив до інших жінок? Він не вчинив гідно, не привів у дім скромну сестру, яка могла б допомогти по господарству. Ні, він ходив до будинків з лихою славою, витрачав там мідь і золото, пив і замовляв найдорожчих танцівниць. Щастя ще, що Імхотеп тримав його на такій короткій припоні і змушував детально звітувати про все, що він продавав. Як я могла любити й поважати такого чоловіка? Та і що таке, власне, чоловіки? Вони потрібні, аби продовжувати рід. Але сила роду – в жінках. Це ми, Ренісенб, передаємо дітям усе своє. А щодо чоловіків, нехай собі розмножуються і помирають молодими…