Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

– Це правда, Генет? Ти хоч колись кажеш правду?

– Клянуся, Ренісенб, це правда. Я злякалася…

Ренісенб із цікавістю глянула на служницю.

– Ти тремтиш. Так ніби тобі і зараз страшно.

– Так, страшно… І на те є причини.

– Які? Скажи мені.

Генет облизала тонкі губи. Вона скосила очі, озирнулася. Тепер вона дивилася, як загнаний звір.

– Скажи мені, – повторила Ренісенб.

Генет похитала головою. Вона непевно відповіла:

– Нема чого казати.

– Забагато ти знаєш, Генет. Завжди знала забагато. Тобі це подобалося, але тепер це просто небезпечно. Еге ж?

Служниця похитала головою. Потім злостиво розсміялася.

– Зачекай, Ренісенб. Одного дня я триматиму цей будинок у своїх руках і розколю його, як горіх. Зачекай і побачиш.

Дівчина випросталася.

– Мені ти шкоди не завдаси, Генет. Мама тобі не дозволить.

Обличчя Генет змінилося, очі запалали.

– Я ненавиділа твою матір, – процідила вона. – Я завжди ненавиділа її… А в тебе її очі, її голос, її зверхність – тебе я теж ненавиджу, Ренісенб.

Та розсміялася.

– Ну нарешті я витягла з тебе правду!

Стара Іса втомлено прошкутильгала до покою.

Почувалася спантеличено та виснажено. Вона відчула, що вік починає бити по ній дзвони. Поки що вона відчувала втому лише в тілі, а розум лишався ясним. Але тепер їй довелося визнати, що розумове напруження забирає забагато життєвих сил.

Якби ж то вона знала, звідки чекати на небезпеку. А втім, знання не дало б її розумові спочинку. Навпаки, тепер, навмисне привернувши до себе увагу, вона мусила бути якнайобережнішою. Доказ, доказ, їй потрібен доказ… Але як його добути?

Саме тоді вона зрозуміла, що вік грає проти неї. Вона була надто втомлена для імпровізацій та творчих зусиль. Вона була здатна тільки захищатися, лишатися пильною, уважною, оберігати себе.

Адже вбивця – щодо цього Іса не мала ілюзій – буде цілком готовий ударити знов.

І вона не збиралася ставати наступною жертвою.

Була впевнена, що злочинець знову застосує отруту. Сила в цьому випадку не спрацює, адже вона ніколи не буває сама, натомість завжди оточена слугами. Тож це буде отрута. Ну, з цим можна розібратися. Нехай їжу їй готує і приносить у покій Ренісенб. Тут у неї стоїть на підставці глек із вином. Вона дає рабині його скуштувати й чекає добу, щоб переконатися, що воно не отруєне. Вона змусила Ренісенб трапезувати разом із нею, хоча вона не боїться за онуку – поки що. Можливо, за неї і не доведеться боятися. Але в цьому ніхто не може бути певним.

У перервах між справами Іса сиділа нерухомо, змушуючи свій сповільнений мозок винайти спосіб довести правду або спостерігаючи за тим, як маленька рабиня крохмалить чи загладжує складки її сукні або розплутує намиста й браслети. Того вечора вона була страшенно виснажена. Імхотеп викликав її порадитися про весілля Ренісенб, перш ніж він сам поговорить із донькою.

Син, зіщулений і дратівливий, перетворився на власну тінь. У його поведінці більше не було ані помпезності, ані впевненості. Тепер Імхотеп покладався лише на незламну волю та рішучість матері.

А сама вона боялася, дуже боялася помилитися. Від її незваженого слова могло увірватися чиєсь життя. Так, нарешті сказала вона, весілля – хороша ідея. І часу вибирати чоловіка серед провідних членів роду немає. Зрештою, тут важливіша жіноча лінія, адже чоловік лише управлятиме тим, що отримає Ренісенб та її діти.

Тож тепер усе зводилося до питання про те, чи буде це Горі – чесна людина, перевірений часом друг родини, син дрібного землевласника, чиє господарство межувало з їхнім – або ж Камені, який називав себе їхнім родичем.

Перш ніж заговорити, Іса ретельно все зважила. Необачне слово могло вилитися в трагедію.

Потім вона дала свою відповідь, наполягаючи на такому виборі всією силою своєї незламної особистості. Вона сказала, що чоловіком Ренісенб має стати, безумовно, Камені. Подружні клятви можуть пролунати вже наступного тижня під акомпанемент необхідних святкових церемоній, щоправда, значно скорочених через трагічні обставини. Це, звісно, якщо на те буде воля Ренісенб. Камені – приємний молодик, і разом вони виростять сильних дітей. До того ж вони кохають одне одного.

Що ж, подумала Іса, вона зробила свій хід. Фігуру приберуть із шахівниці. Тепер від Іси нічого не залежить. Вона зробила те, що вважала за потрібне. Це було небезпечно. Що ж, їй подобалися красиві партії, так само як Іпі. Життя – не про безпеку. Щоб вигравати, доводиться ризикувати.