Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

– Так, Камені, поплаваю.

– І Теті теж візьмемо.

Це неначе сон, думалося Ренісенб, – човен і вітрило, і Камені, і сама вона, і Теті. Вони втекли від смерті, від страху смерті. То був початок нового життя.

Камені говорив, а вона відповідала як у трансі… «Це моє життя, – подумала вона, – звідси вже не втекти. – І спантеличено: – Але чому я думаю про втечу? Що то за місце, куди мені хочеться відлетіти?»

І знову перед її очима виник маленький грот поряд із гробницею і як вона сидить, підтягнувши до себе одне коліно й поклавши долоню під підборіддя…

Вона подумала: «Там я почувалася вирваною з життя, а життя отут, оце, і звідси немає порятунку аж до смерті…»

Камені причалив до берега й зійшов на землю. Переніс на сушу Теті. Дитина схопилася за нього й розірвала нитку амулета, який він носив на шиї. Амулет упав Ренісенб під ноги. Вона підняла його. То був знак Анх [9] Давньоєгипетський символ життя. Має форму хреста, увінчаного зверху колом. з електрума й золота.

Ренісенб засмучено вигукнула:

– Він погнувся. Пробач. Мені шкода. Обережно, – додала вона, коли Камені забрав амулет у неї. – Він може зламатися.

Але сильні пальці молодика зігнули амулет іще сильніше, навмисне розламавши його навпіл.

– О, що ти наробив?

– Візьми собі половину, Ренісенб, а я візьму іншу. То буде наш знак, що ми половинки цілого.

Він дав його їй, і в той момент, коли вона простягнула руку, щоб узяти його, щось клацнуло у неї в голові, і вона різко вдихнула.

– Що таке, Ренісенб?

– Нофрет .

– Тобто, Нофрет ?

Ренісенб говорила зі жвавою впевненістю.

– Зламаний амулет у скрині Нофрет. Це ти їй дав його… Ти і Нофрет … Тепер я все зрозуміла. Тепер ясно, чому вона була така нещасна. І я знаю, хто приніс її скриньку в мій покій. Я все знаю… Не бреши мені, Камені. Кажу тобі, я знаю .

Він не заперечував. Стояв і спокійно дивився на неї, не зводячи очей. Коли нарешті заговорив, його голос звучав поважно, він не посміхався.

– Я не брехатиму тобі, Ренісенб.

На мить Камені замислився, ніби збираючись із думками.

– В певному сенсі я навіть радий, що ти дізналася, Ренісенб. Але все не зовсім так, як тобі здається.

– Ти дав їй зламаний амулет, як збирався дати й мені – на знак того, що ви половинки одного цілого. Ти сам так сказав.

– Ти сердишся, Ренісенб, і мене це тішить, бо означає, що ти любиш мене. Але водночас я хочу, щоб ти зрозуміла. Я не давав того амулета Нофрет. Це вона дала його мені …

Він замовк.

– Ти можеш мені не вірити, але це правда. Клянуся, що це правда.

Ренісенб повільно відказала:

– Не скажу, що я тобі не вірю… Це цілком може бути правдою.

Похмуре нещасне обличчя Нофрет виникло в неї перед очима. Камені вів далі, затято, по-хлопчачому…

– Спробуй зрозуміти, Ренісенб. Нофрет була дуже вродлива. Мені це лестило, було приємно, та й кому не було б? Але я ніколи не кохав її насправді.

Ренісенб раптом пронизало жалістю. Ні, Камені не кохав Нофрет, але вона кохала його, кохала розпачливо, відчайдушно. Якраз отут, на цьому місці біля Нілу Ренісенб говорила з Нофрет того ранку, пропонуючи їй підтримку та дружбу. Вона добре пам’ятала, як темна хвиля ненависті й страждань виплеснулася з її співрозмовниці назовні. Тепер стало ясно чому. Бідолашна Нофрет – наложниця зарозумілого літнього чоловіка, краяла собі серце любов’ю до безтурботного молодика, якому була байдужа чи майже байдужа.

Камені з почуттям продовжував:

– Чи розумієш ти, Ренісенб, щойно я приплив сюди, то одразу закохався в тебе? Відтоді як я тебе побачив, я більше ні про кого не міг думати. І Нофрет добре це розуміла.

Так, подумала Ренісенб, Нофрет це розуміла. А зрозумівши, зненавиділа Ренісенб, і дівчина її не винуватила.

– Я не хотів писати листа твоєму батькові. Не хотів більше вплутуватися в інтриги Нофрет. Але то було складно. Подумай, і зрозумієш – то було складно.

– Так, так, – нетерпляче промовила Ренісенб. – І це не має жодного значення. Лише Нофрет має значення. Вона була дуже нещасна. Гадаю, вона дуже сильно тебе кохала.

– Ну, а я її не кохав, – дратівливо відказав Камені.

– А ти жорстокий, – кинула вона.

– Ні, просто я чоловік. Мене бісить, коли жінка починає страждати за мною, це проста істина. Я не хотів Нофрет. Я хотів тебе. О, Ренісенб, ти не можеш лютитися на мене за це.

Ренісенб мимоволі посміхнулася.

– Я не хочу, щоб між нами були сварки через Нофрет, покійну Нофрет. Я кохаю тебе, Ренісенб, і це єдине, що має значення.