Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Не допоможе, – погодилася Люсі.

– Хай там як, а ви остерігайтеся, – попередив її Кредок. – У цьому домі є отруювач, не забувайте, і хтось із ваших пацієнтів нагорі, мабуть, зовсім не такий хворий, яким прикидається.

Коли Кредок поїхав, Люсі знову пішла нагору. Владний голос, трохи ослаблений хворобою, покликав її, коли вона проминала кімнату старого містера Крекенторпа.

– Дівчино… дівчино… це ти? Ходи-но сюди.

Люсі увійшла до кімнати. Містер Крекенторп лежав у ліжку, добре підпертий подушками. Як на хворого чоловіка, подумала Люсі, він здавався занадто веселим.

– У моєму домі повно клятущих сестер милосердя, – поскаржився містер Крекенторп. – Шастають туди-сюди, вдають із себе казна-що, міряють мою температуру, не дають мені їсти те, чого хочеться, – можна тільки уявити собі, чого мені все це коштуватиме. Скажи Еммі, нехай відішле їх геть. Ти зможеш добре доглядати мене й без них.

– Усі тут захворіли, містере Крекенторп, – сказала Люсі. – Я не можу доглядати всіх, ви повинні зрозуміти.

– Це гриби, – сказав містер Крекенторп. – Клятущі небезпечні гриби. Ми отруїлися супом, який учора їли. Ти його зготувала, – сказав він, і в його голосі прозвучали звинуватливі ноти.

– Грибний суп був цілком нормальним, містере Крекенторп.

– Я тебе не звинувачую, дівчино, я тебе не звинувачую. Таке бувало й раніше. Досить однієї поганки, щоб отруїти кількох людей. Ніхто її не помітить. Я знаю, ти хороша дівчина. Ти б умисне цього не зробила. Як там Емма?

– Сьогодні пополудні вона почувається значно краще.

– А Гарольд?

– Йому теж краще.

– А Альфред уже зіграв у ящик, чи не так?

– Ніхто вам про це не казав, містере Крекенторп. Звідки ви знаєте?

Старий зареготав тонким і веселим сміхом, схожим на радісне іржання коня.

– Я все чую, – сказав він. – Ніхто нічого не може приховати від старого. А вони намагаються. Отже, Альфред мертвий, чи не так? Він не зможе більше годуватися за мій рахунок, і гроші йому теж не дістануться. Вони всі чекали, коли я помру, ти знаєш, Альфред зокрема. А тепер він мертвий. Я б назвав це досить кумедним жартом.

– Це не дуже добре з вашого боку, містере Крекенторп, – суворо мовила Люсі.

Містер Крекенторп знову засміявся.

– Я переживу їх усіх, – прокаркав він. – Ти в цьому переконаєшся, моя люба дівчино. Ти в цьому переконаєшся.

Люсі пішла до своєї кімнати, знайшла словник і стала шукати слово «тонтіна». Потім акуратно закрила книгу і втупилася поглядом перед собою.

– Не розумію, чому ви вирішили прийти до мене, – роздратовано промовив доктор Морис.

– Ви давно знали родину Крекенторпа, – сказав інспектор Кредок.

– Так, так, Крекенторпів я знаю. Я пам’ятаю старого Джосію Крекенторпа. Він був твердим горішком – але який гострий розум! Надбав багато грошей. – Він опустив своє старе тіло на стілець і подивився з-під кущуватих брів на інспектора Кредока. – То ви послухали того молодого йолопа, Квімпера, – сказав він. – Ох, мені ці завзяті молоді лікарі! У їхніх головах завжди виникають нові ідеї. Запхав собі в голову, що хтось намагається отруїти Лютера Крекенторпа. Нісенітниця! Мелодрама! У нього був звичайний розлад шлунка. Я не раз лікував його від таких розладів. Вони турбували його нечасто – але нічого надзвичайного в них не було.

– Доктор Квімпер, схоже, думав, що було, – сказав Кредок.

– Лікарю не личить думати. Він повинен точно розпізнавати отруєння миш’яком, коли бачить його.

– Багато знаменитих лікарів не змогли його розпізнати, – нагадав йому Кредок. Він напружив свою пам’ять і провадив: – Випадок у Ґрінбероу, місіс Тені, Чарлі Лідс, а троє людей у родині Вестбері – там усіх трьох отруїли, й усі були поховані тихо й мирно, і при тому лікарі, що їх лікували, не помітили анічогісінько. А то були лікарі з високою репутацією.

– Ну, гаразд, гаразд, – сказав доктор Морис, – ви вважаєте, що я міг припуститися помилки. Я так не вважаю. – Він хвилину помовчав, а тоді сказав: – І хто, на думку Квімпера, намагався отруїти старого Лютера Крекенторпа, якщо це не його фантазія?

– Він не знає, – сказав Кредок. – Він був стривожений. Зрештою, ви знаєте, – додав він, – там ідеться про дуже велику суму грошей.

– Так, так, я знаю, вони успадкують багато грошей, коли помре старий Крекенторп. А гроші їм украй потрібні. Так воно справді є, але з цього не випливає, що вони вб’ють старого, аби заволодіти ними.

– Не випливає, – погодився інспектор Кредок.