Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Ви знали Едмунда, я думаю, того сина, який був убитий у Франції?

– Так. Він був найкращий з усіх, я сказав би. Веселий і приємний хлопець із добрим серцем.

– Ви коли-небудь чули, що він мав намір одружитися з француженкою якраз до того, як його вбили?

Доктор Морис спохмурнів.

– Схоже, мені щось пригадується, але це було давно.

– Десь на самому початку війни, чи не так?

– Так. Думаю, якби він залишився живий, то не раз би розкаявся в тому, що взяв собі дружину-іноземку.

– Існують підстави думати, що він таки здійснив цей свій намір, – сказав Кредок.

У кількох коротких реченнях він розповів старому лікарю про недавні події.

– Я пам’ятаю, як прочитав у газетах про жіночий труп, знайдений у саркофазі. Отже, його знайшли в Резерфорд-Холі.

– І є підстави вважати, що задушена жінка була вдовою Едмунда Крекенторпа.

– Ну, знаєте, це просто якась надзвичайна історія. Більше схожа на детективний роман, аніж на реальне життя. Але кому заманулося вбити нещасне створіння – я маю на увазі, який зв’язок може мати це вбивство з миш’яковим отруєнням у родині Крекенторпа?

– В один із двох способів, – сказав Кредок. – Але обидва вони вельми надумані й притягнуті за вуха. Можливо, хтось виявив надто велику жадібність і хоче заволодіти всіма грішми Джосії Крекенторпа.

– Ну й дурень, якщо хоче, – сказав доктор Морис. – Йому доведеться платити величезний податок на спадщину.

– Це дуже капосна річ – гриби, – сказала місіс Кіддер.

Місіс Кіддер кинула цю репліку разів із десять за останні кілька днів. Люсі нічого не відповіла.

– Я ніколи до них не доторкаюся, – правила своєї місіс Кіддер. – Вони надто небезпечні. Треба подякувати милосердному Провидінню за те, що померла тільки одна людина. Могли всі податися на той світ, і ви з ними, міс. Вам дуже пощастило.

– Причина не в грибах, – сказала Люсі. – Гриби були добрі.

– Не вірте в те, що вони були добрі, – заперечила місіс Кіддер. – Усі гриби небезпечні. Одна поганка на кошик – і всім капець.

– Можна тільки дивом дивуватися, – провадила місіс Кіддер, брязкаючи тарілками та мисками у зливальниці, – як одне лихо навалюється на друге. У моєї старшої сестри хлопець захворів на кір, а наша Ерні впала й зламала собі руку, а мій чоловік весь покрився чиряками. І все – протягом одного тижня. У це годі повірити, чи не так? Приблизно те саме сталося й тут, – розвивала свої міркування місіс Кіддер. – Спочатку те паскудне вбивство, а тепер помер містер Альфред, отруївшись грибами. Хто буде наступним, хотіла б я знати?

Люсі почула себе досить ніяково, адже їй теж хотілося це знати.

– Мій чоловік не хоче, щоб я тепер сюди ходила, – сказала місіс Кіддер, – він боїться, щоб зі мною чогось не сталося, але я відповідаю йому, що знаю міс Крекенторп надто давно, і вона дуже добра жінка, і тепер залежить від мене. І я не можу покинути бідолашну міс Айлесберроу, – сказала я йому, – бо вона просто неспроможна зробити всю роботу, яку треба робити тепер у домі. Дай-но раду всім отим хворим, адже кожному треба приготувати їжу, а потім ще поставити її на тацю й віднести йому в кімнату. Нелегко вам доводиться, міс, бігати вгору та вниз із цими тацями в руках.

Люсі мусила погодитися з нею, що її життя тепер полягає головним чином у перенесенні таць. Бо в ту мить вона саме ставила на них наїдки, щоб віднести їх тому або тому хворому.

– А щодо медсестер, то вони навіть пальцем не поворушать, – з обуренням відзначила місіс Кіддер. – Тільки й знаєш, що заварюєш для них чай, і неодмінно міцний. Та й годувати їх треба. Я вже на ногах не стою – так вони мене виснажили.

Вона неймовірно втішалася своєю готовністю до самопожертви, хоч роботи їй сьогодні майже не додалося.

Люсі сказала співчутливим тоном:

– Ви зовсім себе не шкодуєте, місіс Кіддер.

Місіс Кіддер відповіла їй щасливою усмішкою. Люсі підхопила першу тацю й побралася нагору сходами.

– Що це? – запитав містер Крекенторп із несхваленням у голосі.

– Бульйон із яловичини й заварний крем, – відповіла Люсі.

– Забери геть, – сказав містер Крекенторп. – Я цього казна-що не їстиму. Я сказав медсестрі, що хочу біфштекс.

– Доктор Квімпер вважає, що біфштекс вам поки що їсти не можна, – відповіла Люсі.

Містер Крекенторп зневажливо пирхнув.

– Я вже майже одужав. Завтра я підведуся з ліжка. А як там інші?

– Містерові Гарольду набагато краще, – відповіла Люсі. – Завтра він хоче повернутися в Лондон.