Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Шкода, що маєток дістанеться Седрікові, – сказав він. – Він відразу продасть його й знову виїде за кордон. Я не можу зрозуміти, чому Англія когось не влаштовує. Гарольд теж не захотів би залишити собі цей будинок, а для Емми, звичайно, він надто великий. От якби будинок дістався Александерові, ми б із ним зажили тут безтурботно й щасливо. Звичайно, було б добре мати й жінку в домі. – Він замислено подивився на Люсі. – Але який сенс базікати по-пустому? Цей маєток міг би дістатися Александерові, якби вони всі померли раніше за нього, а це малоймовірно, чи не так? Та й старий, здається мені, може прожити років до ста, аби допекти їм усім. Не думаю, що смерть Альфреда надто його засмутила, чи не так?

– Ні, не надто, – коротко відповіла Люсі.

– Ото старий чорт, – весело пробурчав Браєн Істлі. – Іноді буває досить важко його зрозуміти.

– Чого тільки люди не базікають, жах та й годі, – сказала місіс Кіддер. – Я сама не дуже їх слухаю, але дещо таки влітає у вуха. Але ви, либонь, не повірите.

Вона замовкла, чекаючи на запитання.

– Справді, люди полюбляють базікати, – сказала Люсі.

– Ось, наприклад, про той труп, який знайшли в Довгій коморі, – провадила місіс Кіддер, задкуючи, наче краб, на руках і ногах, бо саме шкребла підлогу на кухні. – Кажуть, ніби вона була коханкою містера Едмунда під час війни й приїхала сюди, а ревнивий чоловік подався за нею і вколошкав її. Звичайно, чужоземці, вони на все здатні, але ж відтоді минуло надто багато років, то які можуть бути ревнощі?

– Це мені здається вкрай малоймовірним.

– Але розповідають навіть гірші речі, аніж це, – сказала місіс Кіддер. – Людям язика не вкоротиш. Ви будете здивовані. Розповідають, ніби містер Гарольд одружився десь за кордоном, і вона приїхала сюди і з’ясувала, що він став двоєженцем, одружившись зі своєю леді Алісою, і вона хотіла позивати його до суду, а він перестрів її тут, заманив до Довгої комори, укоротив їй віку, а труп запхав до саркофага. Чи чули ви щось подібне?

– Страхіття, – неуважно промовила Люсі, бо думки її були далеко.

– Звичайно, я цього не стала слухати, – сказала місіс Кіддер із добромисною переконаністю. – Я ніколи не вірила таким побрехенькам. Мене вражає, що люди можуть таке думати, а тим більше розповідати. Я лише сподіваюся, що нічого з цієї маячні не дійде до вух міс Емми. Вона могла б засмутитися, а я не хочу, щоб вона переживала. Вона така добра леді, міс Емма, і я ніколи не чула, аби хтось сказав бодай слово проти неї. Ніхто більше не скаже поганого слова й про містера Альфреда, адже про мертвих не говорять погано. Не кажуть навіть, що це Бог його покарав за його непривабливі вчинки. Але просто жахливо, міс, чути, які довгі язики в людей. Кожному готові перемити кістки.

Місіс Кіддер говорила з неприхованою втіхою.

– Вам, либонь, дуже гидко все це слухати, – сказала Люсі.

– О, так, – відповіла місіс Кіддер. – Справді гидко. Я кажу своєму чоловікові – як вони можуть?

Задзвонив дзвінок.

– Прийшов лікар, міс. Ви самі відчините йому чи піти мені?

– Я піду, – сказала Люсі.

Але то був не лікар. На сходах стояла висока елегантна жінка в норковому пальті. У кінці під’їзної доріжки тихо гурчав «ролс-ройс», за кермом якого сидів шофер.

– Можна мені побачитися з міс Еммою Крекенторп?

Голос був приємний, жінка вимовляла «р» дещо на французький манер. Вона була вродлива. Віком років тридцять п’ять, із темним волоссям, із дорогим і вміло накладеним макіяжем.

– Пробачте мені, – сказала Люсі, – але міс Крекенторп хвора, вона лежить у постелі й не може нікого прийняти.

– Я знаю, що вона захворіла. Але мені конче треба побачитися з нею.

– Боюся… – почала Люсі.

Жінка урвала її:

– А ви, певно, міс Айлесберроу, чи не так? – Вона усміхнулася привабливою усмішкою. – Мій син розповідав мені про вас. Я леді Стодарт-Вест, і Александер нині перебуває в мене.

– А, розумію, – сказала Люсі.

– І мені справді дуже важливо побачитися з міс Крекенторп, – провадила жінка. – Я знаю все про її хворобу й запевняю вас, що це не просто візит чемності. Я повинна розповісти їй щось таке, про що хлопці розповіли мені – про що мені розповів мій син. Я думаю, це надзвичайно важлива справа, і я хочу поговорити про неї з міс Крекенторп. Будь ласка, перекажіть це їй.

– Заходьте. – Люсі провела гостю в хол і до вітальні. Потім сказала: – Я піду й повідомлю про ваш прихід міс Крекенторп.

Вона пішла нагору, постукала у двері Емминої кімнати й увійшла.