Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Приїхала леді Стодарт-Вест, – сказала вона. – Вона дуже хоче побачитися з вами.

– Леді Стодарт-Вест? – здивовано запитала Емма. Вираз тривоги з’явився на її обличчі. – Чи не сталося чогось поганого з хлопцями, з Александером?

– Ні, ні, – заспокоїла її Люсі. – Я переконана, що з хлопцями все гаразд. Ідеться про щось таке, про що хлопці сказали чи розповіли їй.

– Ну… гаразд… – Емма завагалася. – Мабуть, мені треба побачитися з нею. Який у мене вигляд, Люсі?

– Дуже приємний, – відповіла Люсі.

Емма сиділа в ліжку, обмотавши плечі рожевою шаллю, що відтінювала легкий рум’янець на її щоках. Її темне волосся було акуратно розчесане й укладене медсестрою. Люсі ще вчора поставила їй на столик вазу з осіннім листям. Її кімната здавалася дуже затишною й зовсім не схожою на кімнату хворої жінки.

– Я вже почуваю себе зовсім добре, – сказала Емма. – Доктор Квімпер сказав, що завтра дозволить мені встати з ліжка.

– Ви сьогодні стали схожою на себе, – сказала Люсі. – Я приведу до вас леді Стодарт-Вест, гаразд?

– Гаразд, приведіть.

Люсі знову спустилася сходами вниз.

– Міс Крекенторп чекає вас.

Вона провела гостю нагору, відчинила їй двері, а тоді зачинила їх за нею. Леді Стодарт-Вест підійшла до ліжка з простягненою рукою.

– Міс Крекенторп? Пробачте мені, що я вламалася до вас ось так безцеремонно. Ми, здається, уже бачилися з вами в школі, на спортивному майданчику?

– Так, – сказала Емма. – Я добре вас пам’ятаю. Сідайте.

Леді Стодарт-Вест зручно вмостилася в кріслі і сказала спокійним голосом:

– Мій прихід може здатися вам дуже дивним, але я мала на це причину. Причину, як на мене, вельми важливу. Розумієте, хлопці багато чого розповіли мені. Ви повинні зрозуміти, що вони були надзвичайно збуджені тим убивством, яке тут сталося. Я тоді, пам’ятаю, страшенно перелякалася й хотіла негайно забрати Джеймса додому. Я дуже нервувала. Але мій чоловік тільки засміявся. Він сказав, що те вбивство, очевидно, не мало нічого спільного з вашим домом та вашою родиною і що зі спогадів про його власне дитинство та з листів Джеймса можна зробити висновок, що для їхнього сина та Александера це така неймовірно цікава пригода, що забрати їх звідти було б невиправданою жорстокістю. Тому я поступилася й погодилася, щоб вони залишилися там до тієї дати, коли Джеймс мав намір забрати Александера до нас.

– А ви думаєте, нам слід було відіслати вашого сина додому раніше?

– Ні, ні, я зовсім не хотіла цього сказати. О, знаєте, мені так нелегко зважитися… Але я мушу сказати вам те, що зараз скажу. Ви розумієте, хлопці багато чого рознюхали. Вони розповіли мені, що поліція думає, ніби та жінка – задушена жінка – це та француженка, яку ваш старший брат, убитий на війні, знав у Франції. Вони справді так думають?

– Це одна з можливостей, яку ми повинні розглянути, – сказала Емма. – Так могло бути.

– Ви маєте якісь причини вважати, що тіло належить тій дівчині, тій Мартіні?

– Я сказала вам, це одна з можливостей.

– Але чому, чому вони думають, що то була Мартіна? Вона мала при собі якісь листи, якісь папери?

– Ні. Нічого при ній не було. Але річ у тім, що я одержала від неї листа, від тієї Мартіни.

– Ви одержали листа – від Мартіни?

– Так. Вона написала в тому листі, що перебуває в Англії й хоче приїхати до нас і побачитися зі мною. Я запросила її сюди, але потім одержала телеграму, що вона мусить повернутися до Франції. Можливо, вона й справді повернулася до Франції. Ми не знаємо. Але потім тут було знайдено конверт, адресований їй. Це, схоже, підтверджує, що вона тут була. Але я не розумію… – вона урвала мову.

Леді Стодарт-Вест відразу включилася до розмови.

– Ви не розумієте, яке мені до цього діло? Тут нема чого дивуватися. Я теж би не зрозуміла на вашому місці. Та коли я про це почула, – або радше почула спотворену розповідь про це, – я мусила прийти до вас і переконатися в тому, що це справді так, бо якщо…

– Так? – перепитала Емма.

– Тоді я мушу сказати вам те, чого ніколи не мала наміру сказати. Розумієте, річ у тім, що я – Мартіна Дюбуа.

Емма дивилася на свою гостю таким поглядом, ніби була неспроможна збагнути зміст її слів.

– Ви! – вигукнула вона. – Ви – Мартіна?

Її співрозмовниця енергійно кивнула головою.

– Саме так, це я. Ви здивовані, безперечно, але я кажу вам правду. Я познайомилася з вашим братом Едмундом у перші дні війни. Він, власне, був на постої в нашому домі. Усе інше ви знаєте. Ми закохалися одне в одного. Ми мали намір одружитися, але потім почався відступ на Дюнкерк, було повідомлення, що Едмунд пропав безвісти. Потім надійшло повідомлення, що він убитий. Я не стану розповідати вам про той час. Це було давно й давно минуло… Але я скажу вам, що дуже кохала вашого старшого брата… Потім настала сувора реальність війни. Німці окупували Францію. Я брала участь у Русі Опору. Я була однією з тих, кому доручали проводити англійців через Францію до Англії. Саме тоді я познайомилася зі своїм теперішнім чоловіком. Він був офіцером військово-повітряних сил, скинутий на парашуті у Францію для виконання спеціального завдання. Коли війна закінчилася, ми одружилися. Я раз або двічі думала, чи не написати вам листа або приїхати до вас і побачитися з вами, але потім відмовилася від такого наміру. Спроба розворушити минуле нікому не принесла б користі. У мене було нове життя, і я не хотіла повертатися до старого. – Вона помовчала, а тоді сказала: – Але, знаєте, я відчула дивну втіху, коли довідалася, що найкращим шкільним другом мого сина був небіж Едмунда Александер, як мені потім пощастило з’ясувати. Александер дуже схожий на Едмунда, та ви й самі, либонь, помітили цю схожість. Мені здався дуже щасливим збігом обставин той факт, що Джеймс і Александер стали такими великими друзями.