Агата Кристи - Убивство в будинку вікарія

Ми витріщилися один на одного. Обличчя Гейдока змінилося. Воно раптом посіріло й постаріло. Я не міг збагнути, чому воно так змінилося.

– Але подумайте, Гейдок. – Полковник віднайшов свій голос. – Якщо Реддінґ визнає, що застрелив його за чверть до сьомої…

Гейдок підхопився на ноги.

– Я вам кажу, це неможливо! – з люттю викрикнув він. – Якщо Реддінґ каже, що вбив Протеро за чверть до сьомої, то Реддінґ бреше. Нехай котиться все до біса, я лікар і я знаю. Кров у нього вже почала згортатися.

– Якщо Реддінґ бреше… – почав Мелчет.

Він замовк і похитав головою.

– Ліпше ходімо до відділка й поговорімо з ним, – сказав він.

Ми йшли майже мовчки до поліційного відділка. Гейдок трохи відстав і прошепотів до мене:

– Ви знаєте, мені це не подобається. Зовсім не подобається. Тут є щось таке, чого ми не розуміємо.

Він здавався вкрай стурбованим і збитим із пантелику.

Інспектор Слек був у відділку, і незабаром ми опинилися віч-на-віч із Лоренсом Реддінґом.

Він був блідий і напружений, проте цілком стриманий. «Чудово стриманий, – подумав я, – зважаючи на обставини». Мелчет форкав і мугикав, вочевидь нервуючи.

– Послухайте-но мене, Реддінґ, – сказав він. – Я так розумію, ви тут зробили зізнання інспекторові Слеку. Ви зізналися, що прийшли в церковний дім приблизно о чверть за сьому, зустріли там Протеро, посварилися з ним, застрелили його й пішли звідти геть. Я не зачитую ваше зізнання, але переказав вам його суть.

– Так.

– Я хочу поставити вам кілька запитань. Вам уже сказали, що ви можете не відповідати на них, якщо не захочете, без свого адвоката…

Лоренс урвав йому промову:

– Мені немає чого приховувати. Я вбив Протеро.

– Он як! Гаразд, – форкнув Мелчет. – Звідки ви взяли пістолет?

Лоренс завагався.

– Він був у моїй кишені.

– Ви взяли його до церковного дому?

– Атож.

– Навіщо?

– Я завжди ношу його із собою.

Він трохи завагався, перед тим як відповісти, і я був абсолютно переконаний, що він сказав неправду.

– Навіщо ви відвели назад стрілки годинника?

– Стрілки годинника?

Він здавався спантеличеним.

– Так, стрілки показували 6:22.

Вираз страху промайнув на його обличчі.

– А, он ви про що. Так, я змінив час на годиннику.

Несподівано озвався Гейдок:

– Де ви застрелили полковника Протеро?

– У кабінеті церковного дому.

– І в яку частину його тіла ви стріляли?

– Думаю, що в голову. Атож, у голову.

– Ви не зовсім у цьому переконані?

– Якщо ви знаєте, то я не розумію, навіщо запитуєте мене.

Це була не вельми впевнена спроба викрутитися. За дверима почулося шарудіння кроків. Увійшов констебль без шолома з листом у руці.

– Лист для вікарія. На конверті написано, що це дуже термінове повідомлення.

Я розірвав конверта й прочитав:

Благаю, прошу вас, прийдіть до мене. Я не знаю, що мені робити. Те, що сталося, надто жахливо. Я хочу комусь розповісти. Будь ласка, приходьте негайно й приведіть із собою, кого захочете.

Я подивився на Мелчета значущим поглядом. Він зрозумів мій натяк. Ми всі вийшли. Глянувши через плече, я побачив краєчок обличчя Лоренса Реддінґа. Його очі були прикуті до клаптика паперу в моїй руці, і мені навряд чи коли доводилося бачити вираз такого жахливого болю й розпачу на людському обличчі.

Я пригадав, як Анна Протеро, сидячи на моїй канапі, сказала: «Я жінка, доведена до повного розпачу», – і серце мені боляче стислося: тепер я побачив можливу причину героїчного самозвинувачення Лоренса Реддінґа.

– Ви маєте якісь відомості про пересування Реддінґа раніше, протягом дня? – запитав Мелчет, звертаючись до Слека. – Чи є якісь підстави вважати, що він застрелив Протеро раніше, ніж він каже? З’ясуйте це, гаразд?

Він обернувся до мене, і я мовчки подав йому листа від Анни Протеро. Він прочитав його й здивовано випнув губи. Потім обернувся до мене із запитанням у погляді.

– Це те саме, на що ви натякали сьогодні вранці?

– Так. Я тоді не був переконаний, що повинен розповісти про це. Тепер я знаю, що це мій обов’язок.

І я розповів йому про те, що побачив того вечора в сарайчику-майстерні.

Полковник перекинувся кількома словами з інспектором, після чого ми пішли до Старої Садиби. Доктор Гейдок пішов із нами.

Надзвичайно чемний дворецький відчинив нам двері – в його поведінці було саме стільки жалоби, скільки йому годилося мати.

– Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоївці повідомити місіс Протеро, що ми тут і хочемо побачитися з нею? А потім негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кілька запитань.