Агата Кристи - Убивство в будинку вікарія

– Думаю, після арешту вона й справді для нього відпала, – сказав я.

– Після арешту? – Міс Марпл нахилилася вперед, її щоки ще більше зарожевіли від збудження. – Я не чула, що відбувся якийсь арешт.

Надто рідко буває, щоб міс Марпл була гірше поінформована, аніж ми, тому я не мав ані найменшого сумніву, що їй усе відомо про подальший розвиток подій.

– Схоже, ми з вами говорили про різні речі, – сказав я. – Атож, арешт відбувся, заарештували Лоренса Реддінґа.

– Лоренса Реддінґа? – Міс Марпл здавалася дуже здивованою. – Я ніколи не подумала б…

Ґрізельда урвала її схвильованим голосом:

– Я не можу повірити в це навіть тепер. Навіть тепер, коли він зізнався.

– Зізнався? – перепитала міс Марпл. – Ви кажете, він зізнався? Диво та й годі! Виходить, я нічого не розуміла!

– Я не можу позбутися відчуття, що то був нещасний випадок або щось подібне, – сказала Ґрізельда. – Тобі так не здається, Лене? Я хочу сказати, той факт, що він сам зізнався в убивстві, веде до такого висновку.

Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.

– То він сам зізнався, кажете?

– Так.

– О, – сказала міс Марпл, глибоко зітхнувши. – Я така рада, така дуже рада.

Я з подивом подивився на неї.

– Це свідчить про те, що він щиро розкаявся, – припустив я.

– Розкаявся? – Міс Марпл здавалася вкрай здивованою. – Але ж, любий панотче, ви не можете думати, що він справді винний?

Настала моя черга з подивом витріщитися на неї.

– Але ж, якщо він зізнався…

– То це є очевидним доказом, хіба ні? Я хочу сказати, доказом того, що він цілком непричетний до вбивства.

– Ні, – заперечив я. – Можливо, я геть тупий, але я не бачу цього доказу. Якщо ви не скоїли вбивства, то не розумію, який вам сенс навішувати його на себе.

– О, звісно ж, така причина існує, – сказала міс Марпл. – Вона цілком природна. Для будь-якого вчинку причина існує, хіба ні? А молоді люди мають такі гарячі голови і часто схильні вірити в найгірше.

Вона обернулася до Ґрізельди.

– А ви зі мною згодні, чи не так, моя люба?

– Я… я не знаю, – сказала Ґрізельда. – Не знаю, що тут і думати. Я не можу пояснити, чому Лоренс має поводитися, як круглий ідіот.

– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечері… – почав я.

– Розкажіть мені, – попросила міс Марпл.

Я розповів їй, як повернувся вчора додому, і вона уважно вислухала мою розповідь.

Коли я закінчив, вона сказала:

– Я знаю, що іноді міркую по-дурному й не розумію події так, як треба їх розуміти, але й ваш погляд мені здається незрозумілим. Я думаю, якщо молодий чоловік налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то він не буде розгубленим і збентеженим після того, як його скоїть. Це буде добре обміркованою й холоднокровною акцією й, хоч убивця може бути трохи схвильованим і може припуститися якоїсь дрібної помилки, я не думаю, щоб він прийшов у стан такого збудження, який ви описуєте. Нелегко уявити себе на місці такої людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.

– Ми не знаємо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо між ними виникла сварка, постріл став наслідком спалаху пристрастей і Лоренс міг бути приголомшений тим, що він учинив. Власне кажучи, я волію думати, що саме це й сталося.

– Я знаю, мій любий містере Клемент, що ми полюбляємо дивитися на речі під багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони є, ви зі мною згодні? І мені не здається, що факти підтримують те витлумачення, яке ви їм хочете накинути. Ваша служниця ясно підтвердила, що містер Реддінґ був у вашому будинку не довше, як дві хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крім того, я так розумію, що полковник був застрелений у задню частину голови, коли писав записку, принаймні так повідомила мені моя служниця.

– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.

Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.

– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…

Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:

– Доброго ранку.

Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай: