Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

Знову викликали доктора Вілкінза, і він висміяв цю думку.

– Припущення містера Кавендіша абсолютно неможливе. Будь-який лікар скаже вам те саме. Стрихнін у певному сенсі має кумулятивну дію, але в цьому випадку він не призвів би до раптової смерті. Мали б бути тривалі хронічні симптоми, які одразу привернули б мою увагу. Це просто абсурдно.

– А друге припущення? Що місіс Інґлторп випадково прийняла завелику дозу?

– Три або навіть чотири дози не призвели б до смерті. Місіс Інґлторп завжди мала велику пляшку цього препарату, оскільки отримувала його з аптеки «Кутс» у Тедмінстері. Але для такої кількості стрихніну, яку виявили в організмі померлої, вона мала б випити майже всю пляшку.

– Отже, ви вважаєте, що цей тонік не був причиною смерті?

– Звичайно. Ця думка просто сміховинна.

Присяжний, який поставив це запитання, припустив, що аптекар, який готував ці ліки, можливо, помилився.

– Так, звичайно, завжди є така можливість, – відповів лікар.

Але Доркас, наступний свідок, розвіяла й такий варіант. Ліки не були приготовані нещодавно. Навпаки, у день смерті місіс Інґлторп прийняла останню дозу.

Тому питання про тонік остаточно закрили, і коронер продовжив. Випитавши в Доркас, як її розбудило несамовите теленькання дзвінка господині і як вона відтак розбудила й інших домочадців, він почав тему сварки попереднього дня.

Доркас розповіла те саме, що ми з Пуаро вже чули, тому не повторюватиму її слова.

Наступним свідком була Мері Кавендіш. Вона стояла дуже струнко й говорила тихим, ясним і цілком спокійним голосом. У відповідь на запитання коронера жінка розповіла, що будильник, як зазвичай, пробудив її о четвертій тридцять, вона якраз одягалася, коли раптом здригнулася, бо впало щось важке.

– Мабуть, це був столик, що стояв біля ліжка, – прокоментував коронер.

– Я відчинила двері, – продовжувала Мері, – і прислухалася. За кілька хвилин несамовито продзеленчав дзвоник, прибігла Доркас, розбудила мого чоловіка, і ми всі пішли до свекрухи, але двері було замкнено…

Коронер перебив її.

– Не думаю, що ми повинні турбувати вас розповіддю про ці події. Про подальші події ми вже знаємо абсолютно все. Але я попросив би вас розповісти про сварку, яку ви почули напередодні.

– Я?

У її голосі вчувався відтінок зухвалості. Вона підняла руку й поправила мереживні рюші біля шиї, трохи повернувши при цьому голову. І раптом мені абсолютно спонтанно майнула думка: «Вона тягне час!»

– Так. Я розумію, – неквапно продовжував коронер, – що ви сиділи на лавці та читали просто під вікном будуара. Це так чи ні?

Це було новиною для мене, і, поглянувши на Пуаро, я подумав, що для нього теж.

На якусь мить повисла пауза чи просто нерішучість перед відповіддю:

– Так, це правда.

– І вікно будуара було відчинене, правильно?

Безсумнівно, коли вона відповідала, її обличчя трохи зблідло:

– Так.

– Тоді ви не могли не чути голоси всередині, особливо коли вони стали гучними від гніву. Насправді звідти, де ви сиділи, їх навіть краще чути, аніж із холу.

– Можливо.

– Повторіть, що ви тоді почули?

– Я справді нічого не пам’ятаю.

– Ви хочете сказати, що не чули голосів?

– Ах, так, до мене долинали голоси, але я не чула, що саме вони казали. – Її щоки ледь почервоніли. – Я не маю звички підслуховувати особисті розмови.

Коронер наполягав.

– Тож ви взагалі нічого не пам’ятаєте? Нічого, місіс Кавендіш? Жодного слова або фрази, які б змусили вас зрозуміти, що це особиста розмова?

Вона замовкла і, здавалося, задумалася, зовні залишаючись спокійною, як і завжди.

– Так, я пригадую, місіс Інґлторп щось говорила – не пам’ятаю точно що – про причину скандалу між чоловіком і дружиною.

– Ах! – Коронер задоволено відкинувся на спинку крісла. – Це збігається з тим, що почула Доркас. Та вибачте мені, місіс Кавендіш, хоча ви зрозуміли, що це була особиста розмова, але не пішли? Ви залишилися сидіти на місці?

Коли Мері підняла свої золотисті очі, я помітив, як вони на мить спалахнули. Я був упевнений, що в той момент жінка б охоче розірвала на шматки того маленького юриста з його інсинуаціями, але вона досить спокійно відповіла:

– Ні. Мені там було дуже комфортно. Я зосередилася на книзі.

– І це все, що ви можете нам сказати?

– Це все.

Допит закінчився, хоча я сумнівався, що коронер був цілком задоволений. Думаю, він підозрював, що Мері Кавендіш могла би сказати більше, якби захотіла.