Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Так, саме так… Звісно… – Юнак вагався, але хвилювання здолало його. Він схопив Пуаро за руку та стишив голос аж до шепоту: – Просто скажіть мені, містере Пуаро, це не… це ж не стрихнін, правда?

Я майже не чув відповідь Пуаро. Мабуть, щось ухильне. Юнак пішов, і, коли за ним зачинилися двері, погляд Пуаро зустрівся з моїм.

– Так, – сказав він, серйозно киваючи. – Цей хлопчина має свідчення для попереднього слухання справи.

Ми поволі піднімалися сходами. Не встиг я роззявити рота, як Пуаро застеріг мене жестом.

– Не зараз, не зараз, mon ami . Мені потрібно подумати. У мене в голові хаос, а це недобре.

Він провів десять хвилин у тиші, зовсім не ворушачись, за винятком кількох виразних рухів бровами, а його очі ставали все зеленішими. Нарешті він глибоко зітхнув.

– Усе гаразд. Важкі миті минули. Тепер усе впорядковано. Не можна допускати такої плутанини. Справа ще не зрозуміла, ні. Це одна з найзаплутаніших справ! Вона збиває мене з пантелику. Мене, Еркюля Пуаро! Є два дуже важливі факти.

– Які саме?

– Перше – учорашня погода. Це дуже важливо.

– Але день був славний! – перервав я. – Пуаро, ви взяли мене на кпини?

– Зовсім ні. Термометр показував вісімдесят градусів у тіні. Не забудьте цього, мій друже. Це ключ до всієї загадки!

– І другий факт? – запитав я.

– Це важливий факт: містер Інґлторп одягнений у дуже характерний одяг, має чорну бороду й носить окуляри.

– Пуаро, не вірю, що ви серйозно.

– Надзвичайно серйозно, мій друже.

– Ви ж немов забавляєтеся!

– Ні, це надзвичайно важливо.

– Припустімо, що присяжні в суді звинуватять Альфреда Інґлторпа, винісши вердикт «навмисне вбивство»? Що стане тоді з вашими теоріями?

– Вони не похитнуться через те, що дванадцять дурнів зроблять помилку! Але цього не станеться. По-перше, тому що місцевий суд присяжних не захоче брати на себе відповідальність, а містер Інґлторп практично перебуває на посаді місцевого сквайра. Крім того, – він додав мирно, – я не дозволю цьому статися!

– Ви не дозволите?

– Ні.

Я дивився на цього надзвичайного невисокого чоловічка з роздвоєним відчуттям: роздратування та зацікавлення. Він був неймовірно впевнений у собі. Ніби читаючи мої думки, Пуаро ледь кивнув.

– О так, mon ami . Я зроблю те, що сказав. – Він устав і поклав руку на моє плече. Його вираз обличчя повністю змінився. На очах виступили сльози. – У всій цій справі, бачте, я думаю про бідну покійну місіс Інґлторп. Вона не користувалася надмірною любов’ю, ні. Але була дуже доброю до нас, бельгійців, і я – її боржник.

Я зробив спробу щось додати, але Пуаро спинив мене.

– Послухайте, Гастінґсе. Вона ніколи б не пробачила мені, якби я дозволив, щоб Альфреда Інґлторпа, її чоловіка, арештували зараз , коли одне моє слово може врятувати його!

Увесь час перед слуханням Пуаро провадив активну діяльність. Двічі віч-на-віч зустрічався з містером Веллзом. Довго гуляв околицями. Мене обурювало, що він не ділиться зі мною своїми таємницями, тим паче часто я навіть уявлення не мав, на що той натякає.

Мені здалося, що він міг щось шукати на фермі Райкесів, тож, коли в середу ввечері я не застав його в котеджі «Ліствейз», пішов через поле просто туди, сподіваючись зустрітися з ним. Але його не було видно, а я не наважився йти аж до самої ферми. Дорогою назад я зустрівся з літнім селянином, який лукаво на мене зиркнув.

– Ви ж із маєтку, ага? – запитав він.

– Так. Шукаю друга, який, як я думав, пішов сюди.

– Такий маленький? Ще й розмахує руками, коли розмовляє? Той бельгієць із села?

– Так, – нетерпляче сказав я. – Отже, він тут був?

– Ах, так, він був тут, це точно. Навіть не один раз. Ваш друг, так? Ах, джентльмени з маєтку, вас тут досить багато! – І він знову грайливо зиркнув.

– А що, джентльмени з маєтку часто тут бувають? – спитав я, напустивши байдужості.

Він із розумінням підморгнув мені.

– Так, містере, один буває. Зауважте, імен я не називаю. Дуже великодушний джентльмен! О, сер, моя вам повага.

Я швидко пішов. Івлін Говард мала рацію, і я відчув різку огиду до, як мені здалося, великодушності Альфреда Інґлторпа коштом іншої жінки. Чи причиною злочину було це екзотичне циганське обличчя, чи таки гроші? Напевно, це було розумне поєднання й першого, і другого.

Пуаро виявляв пильну цікавість до одного моменту. Раз чи двічі мені здалося, що він уважає вказаний Доркас час сварки помилковим. Він їй неодноразово казав, що, коли вона почула голоси, було вже о пів на п’яту, а не четверта година.