Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– Дякую, Кітті, – я дуже рада, що повернулася додому.

Міс Марпл нарахувала на карнизі шість павутин. Ці дівчата мають звичай ніколи не підводити голову! Проте Кітті все ж таки старалася, і міс Марпл не стала їй дорікати.

– Ваші листи в холі, на столі, міс. Один із них помилково потрапив до сусідів. Так буває часто, адже адреси у вас схожі, а почерк такий поганий, що цього разу я анітрохи не здивувалася. Господарі дому кудись виїздили, і дім був замкнений, але вони відразу передали листа, як тільки повернулися. Сказали, вони сподіваються, що він не дуже важливий.

Міс Марпл забрала свою кореспонденцію. Лист, про який згадала Кітті, лежав поверх усіх інших. Слабкий спогад промайнув у голові міс Марпл, коли вона побачила карлючкуватий почерк із чорнильними плямами. Вона розірвала конверт.

«Шановна мем,

сподіваюся, ви мені вибачите, що я наважилася вам написати, але я справді не знаю, що мені робити, адже в мене й у думках не було вчинити щось погане. Шановна мем, ви тільки почитайте газети, усі вони пишуть, що було вбивство, але то не я вчинила його, справді не я, бо я ніколи б не зробила нічого поганого, та й він би не зробив, це я про Алберта кажу. Мабуть, ви не знаєте, хто такий Алберт, але ми зустрілися минулого літа й хотіли одружитися, але в Берта не було таких прав, бо його позбавив їх, обшахрувавши його, той самий містер Фортеск’ю, який щойно помер. Але містер Фортеск’ю все заперечував, і всі йому вірили, а Бертові не вірили, бо він багатий, а Берт бідний. Але Берт мав друга, що працював там, де вони виготовляють нові ліки, ті самі, що їх вони називають ліками правди, можливо, ви читали про них у газеті, такі ліки примушують людину казати правду, хоче вона цього чи не хоче. Берт хотів побачитися з містером Фортеск’ю в його кабінеті 5 листопада, він мав намір прийти до нього з адвокатом, а мені доручив подати йому ліки за сніданком того ранку, і тоді вони спрацювали б у ті хвилини, коли вони до нього прийшли б, і він би визнав, що Берт каже правду. Тож я, мем, поклала їх у мармелад, але тепер він мертвий, і я думаю, може, ті ліки були надто сильними, але Бертової вини там немає, бо Берт ніколи нічого подібного не вчинив би, але я не можу сказати про це поліції, бо вони подумають, що Берт зробив це умисне, а я знаю, що це не так. О, мем, я не знаю, що мені робити і що сказати, а поліція не виходить із дому, і вони ставлять запитання, і дивляться на мене так суворо, а я не знаю, що мені робити, і я нічого не чула про Берта й не знаю, де він тепер є. О, мем, мені нічого не хотілося б у вас просити, але якби ви погодилися приїхати сюди й допомогти мені, вас вони послухалися б, а ви завжди були такою до мене доброю, а я не хотіла зробити нічого поганого, і Берт також не хотів. Допоможіть нам, будь ласка, якщо зможете. З повагою

Ґледіс Мартін.

P. S. Посилаю вам світлину Берта й мене. Один із хлопців зняв нас у таборі й віддав карточку мені. Берт не знає, що вона в мене є, – він не любить зніматися. Але погляньте, мем, який він гарний».

Міс Марпл, стуливши губи, поглянула на фотографію. Дівчина й молодик, яких було там знято, дивились одне на одного. Погляд міс Марпл ковзнув від патетичного, закоханого обличчя Ґледіс із ледь відкритим ротом до іншого обличчя – смуглявого й гарного, усміхненого обличчя Ланса Фортеск’ю.

Останні слова патетичного листа пролунали в її свідомості.

«Але погляньте, мем, який він гарний».

Сльози набігли міс Марпл на очі. Але вираз жалості в них відразу змінився гнівом – гнівом на бездушного вбивцю.

А потім, витіснивши обидві ці емоції, на неї накотилося почуття тріумфу – такий тріумф міг би пережити фахівець, якому пощастило успішно реконструювати давно вимерлу тварину з щелепної кістки та кількох зубів.

Телефонний номер, за яким у Великій Британії викликають поліцію, швидку допомогу та пожежну команду. ( Тут і далі – примітки перекладача .)

Ґросвінор – назва майдану в центрі Лондона.

Алкалоїд – органічна речовина рослинного походження, наділена отруйними або наркотичними властивостями.

Папська родина XV ст., члени якої часто використовували отруту, щоб поквитатися з ворогами.

Англійці їдять ланч десь у середині дня, а обідають увечері.

Чай в англійських родинах традиційно подають о п’ятій годині дня, тоді як обід буває не раніше сьомої-восьмої години вечора.