Аґата Крісті - Кишеня, повна жита

– А тепер про вбивцю, – сказав інспектор Ніл. – Ну ж бо, міс Марпл, які ви маєте думки про вбивцю? Хто він був?

– Ви не будете здивовані, – сказала міс Марпл. – Справді не будете. Бо як тільки я вам скажу, хто він такий, або я думаю, що це він – у таких справах завжди треба бути точним, адже так? – ви відразу зрозумієте, що це саме той характер, який спроможний скоїти ці вбивства. Він чоловік здоровий, він уміє ефектно мислити й не знає, що таке совість. І він скоїв ці вбивства, звичайно ж, заради грошей і, мабуть, дуже великих грошей.

– Персівал Фортеск’ю? – майже благальним тоном запитав інспектор Ніл, але він уже знав, що назвав не того чоловіка. Чоловік, якого описала міс Марпл, не був анітрохи схожий на Персівала Фортеск’ю.

– Ой ні, – сказала міс Марпл. – Це не Персівал. Це Ланс.

– Неможливо, – сказав інспектор Ніл.

Він відхилився назад на своєму стільці й дивився на міс Марпл зачарованим поглядом. Як і передбачила міс Марпл, здивований він не був. Він намагався заперечити можливість, а не ймовірність. Ланс Фортеск’ю цілком відповідав тому опису, який так ретельно зробила міс Марпл. Але інспектор Ніл просто не міг повірити, що Ланс був відповіддю на всі запитання.

Міс Марпл нахилилася вперед на своєму стільці й лагідно, переконливо, майже в той самий спосіб, у який пояснюють прості правила арифметики малій дитині, стала викладати свою теорію:

– Він завжди був таким, зрозумійте. Я хочу сказати, він завжди був поганим . Поганим наскрізь, хоч разом із тим він був привабливим . Особливо він був привабливим для жінок. У нього блискучий розум, і він завжди готовий піти на ризик. Він завжди йшов на ризик, і завдяки його чарівності люди завжди вірили в краще, а не в гірше про нього. Він приїхав сюди влітку, щоб побачитися з батьком. Я й на хвилину не повірю, що батько написав йому або послав по нього – якщо, звичайно, ви не маєте прямих доказів, що так воно справді було.

Вона замовкла, чекаючи на його реакцію.

Інспектор Ніл похитав головою.

– Ні, – сказав він, – я не маю жодного доказу, що батько покликав його до себе. Я маю листа, якого Ланс нібито написав йому, після того як побував тут. Але Ланс міг легко підсунути його в батькові папери в кабінеті в той день, коли сюди приїхав.

– Це був його непоганий хід, – сказала міс Марпл, киваючи головою. – Я так думаю, що, ймовірно, він прилетів сюди й спробував помиритися з батьком, але містер Фортеск’ю не погодився на замирення. Але ж Ланс щойно одружився й невеличка допомога, на яку він жив, доповнюючи її, безперечно, кількома побічними прибутками навряд чи законного характеру, перестала задовольняти його. Він справді дуже закохався в Пет (яка це чудова й ніжна дівчина!) і хотів зажити респектабельним, усталеним життям разом із нею, надійним і без зайвих ризиків. А таке життя, з його погляду, вимагало багато грошей. Коли він відвідав «Тисову хатину», то, певно, почув про тих дроздів. Можливо, його батько згадав про них. Можливо, Адель. Він прийшов до висновку, що дочка Маккензі оселилася в домі, і йому спало на думку, що вона може стати надійним цапом-відбувайлом, якщо він скоїть убивство. Бо ви розумієте, коли він усвідомив, що батько не зробить того, чого він від нього хотів, він холоднокровно вирішив, що лише вбивство зможе допомогти йому. Він міг дійти також висновку, що в батька не все гаразд із головою, і його опанував страх, що він може прогайнувати всі гроші – і що ж тоді дістанеться йому?

– Він добре знав про стан здоров’я батька, – сказав інспектор.

– Що ж, це переконливо пояснює його поведінку. Можливо, той факт, що батька звали Рекс, і випадок із дроздами наштовхнули його на думку скористатися старовинним дитячим віршиком. Надати подіям божевільного забарвлення і пов’язати їх із давньою погрозою помсти з боку Маккензі. У такий спосіб він міг позбутися й Адель і врятувати сто тисяч фунтів, які могли покинути фірму. Але треба було знайти й третього персонажа, «дівчину, що лахи вішає свої» – і думаю, ця потреба допомогла йому обміркувати весь його підлий план. Він вирішив знайти невинну співучасницю, яку легко буде примусити замовкнути, перш ніж вона надумає заговорити. Й у результаті такої комбінації він одержить те, що мало для нього велику цінність, – бездоганне алібі по першому вбивству. З рештою він не мав проблем. Він приїхав сюди від станції десь за кілька хвилин до п’ятої, саме тоді, коли Ґледіс принесла другу тацю з чаєм у хол. Він увійшов крізь бічні двері, побачив її й помахав їй рукою. Задушити її й віднести тіло навколо будинку туди, де були натягнуті мотузки з білизною, забрало в нього лише три або чотири хвилини. Потім він подзвонив у парадні двері, його впустили в дім, і він приєднався до родини, яка пила чай. Після чаю він пішов побачитися з міс Ремсботтом. Коли він спустився сходами, то заглянув до бібліотеки, побачив Адель, яка допивала там свою останню філіжанку чаю, сів біля неї на канапу й, розмовляючи з нею, примудрився вкинути ціанід їй у чай. Це було йому зовсім неважко. Маленька грудочка білої речовини, схожа на цукор. Він міг простягти руку до цукерниці, вдати, ніби він узяв із неї грудочку й, не ховаючись, укинути в її філіжанку. Він, либонь, засміявся і сказав: «Ой, даруйте, я вкинув свій цукор у вашу філіжанку». – «Пусте», – відповіла вона йому, розмішала свій чай і випила його. Він це зробив легко й зухвало. А зухвалості йому вистачає.